Тiльки б зобачив його, було за що пригрозити й прикрикнути, було за що й штовхнуть. Хлопець зроду не одказав йому слова гiркого, та нiколи теж не виговорювавсь i не повинився — усе хлопчик приймав мовчки. Здається, що тая безодмовнiсть дражнила хазяїна ще бiльш, i цiлiсiнький день вiн не так щиро працював з кожухами та кобепяками, як з тим, як би то лучче дойняти терпеливого хлопця.

Минав день-який же холодний, блискучий, вражий день! От звечорiло. Хазяїн понiс роботу пошиту, хазяйка пiшла до сусiди посидiти, поговорити, або до вечернi — наймит знов з вiдрами по воду до криницi приходив. Вечорами зграя коло криницi була гучнiш, нiж ранками. По трудах дневних i по роботi й по клопотi знiмався регiт, заводилися голоснi розмови.

Тут бачив хлопець, як iнша весела дiвчина i прудкая, що не посмирили її анi робота, анi труди, щиро спiвала й пiдтанцьовувала, танцювала й пiдспiвувала з вiдрами на плечах на огульну втiху людську i на потiху; як возницi борються або прискають водою й лякають дiвчат; як часом наймички, розважившися, смiялися теж i гралися мiж собою. Гомонiла зграя, поки сонечко не закочувалося, багряна зоря не кидала на все мiсто свiй багрець i мороз не крiпчав; дзвiнко й рiзко одтупувалися усi ступнi по снiгу, ворiтьми стукнули, у дзвiн ударено, визга полоззя, й бiжать санки, й людський голос, i собачий лай. I вечiр згасає — який же холодний, багряний, самотнiй вечiр!

У хатi свiчка горить. Хазяїн шиє, якусь полу вiд кожуха строчить, хазяйка вишива кругленьку квiтку на очiпку шовком, — сидять коло столу обоє. Наймит веде коня напувати, дає коню вiвса й сiна й корову заганя на нiч, теж упертого кабана заганяв, приносив у хату дров на завтра, щепав трiски на пiдпал, вигрiбав попiл з печi, мазав хазяйськi чоботи. А хазяїн усе шиє, хазяйка вишиває i що-небудь розказує чоловiковi про те, що бачила на торзi, що чула вiд сусiдки. Хазяїн прислуха мовчки й часто оглядається на наймита, прикрикує, пригрожує; бува й те, що уставав хазяїн, кидав роботу i карав наймита свого або за те, що погано мазав чоботи, або за те, що дверi недобре причиня… Потому знов сiдає й шиє, а хазяйка, зиркнувши на хлопця, часом зiтхнувши, знов почина розказувати далi. У хатi душно та гаряче; порозвiшуванi по стiнах бiлих рябоперi птицi, здається, сказилися вiд цiєї духоти та жари — однi крила свої порозпростягали у розпачi та такеньки й зосталися — нема сили полетiти, нема сили й крила згорнути; другi знов у такiй самiй розпачi стулилися й нагогошилися. А морський розбишака-турок — той завсiгди поважно й смiло дививсь з-пiд своєї червоної чалми, держачи кинджала. Скiльки-то разiв, як гасили свiтло i хазяїн з хазяйкою спокiйненько засипали й товстим сном спали, потомленому, побитому наймиту малому снилося, що усi тi птицi рябоперi зiрвалися з стiн i гучною, розпачливою зграєю в'ються, б'ються, кружляють над його узголов'ячком усе прудше, усе важче, усе гарячiй, махаючи крилами пломенистими, усе вiд них душнiй, — i разом наче повiв вiтровiй, наче вода плескає — зникають птахи усi, широке та глибоке море колисає й плеще у береги, на березi сидить турок у червонiй чалмi, держачись за кинджал, дивлячись на наймита смiлими й поважними очима i наче об чiмсь питаючи, у далекостi киваючи… Скiльки-то вже разiв йому снилося, що знiма його щось у воздухи з птицями, що падає вiн i розбивається! Скiльки-то разiв у снi вiн плавав по голубому морю й тонув у глибi!

Зима доходила кiнця, та холоди ще сильнiї крiпили, I брати з Галею сидiли на печi, пiджавши ноги. Тихо було увечерi, коли вчулася ступа чиясь i щось мигонуло мимо вiконця.

— Мама! — покрикнула _Галя.

— Нi, се не мама, — одказали брати.

— О! — шепотнула Галя; оченятка в неї прибiльшилися, а бровенятка вище знялися.

— Не бiйся, Галю, — промовив менший брат, i усi вони виглядали з печi, витягнувши шиї.

Отже вiдчинилася хатка — i старший брат уступив. Господи свiте! Який вигук [вони зняли], побачивши його! Як же до його кинулися! Як же за його вхопилися! Як же не знали, що казати й про що спитати! Прудкi несподiванi радощi такеньки усiх обхопили, що у головi закрутилося, у очах усе округи заходило й затанцювало — усi обступили, ухопили старшого брата i бiльш чули, що вiн тутоньки, нiж його на вiчi бачили, то й не вжахнуло нiкого їх ураз, що старший брат смер'тно блiдий, що волосся в його попутане та попатлане, що комiр у сорочцi подраний, наче хто ухватив силомiць i порвав, що обличчя у старшого брата якесь iскажене i що вiн не промовить слова, обiймаючись з ними усiма — тiльки важко дихає. I Галя перша покрикнула:

— О, який же став ти бiлий! А який же став ти наймит! Такий самий, як колись, я бачила, по дорозi за хазяйськими волами йшов, такий самiсiнький!

I Галя своїми живенькими оченятками у їх питалася: чн її правда?

Правда, правда! Зробивсь старший брат бiлий як крейда i справжнiй наймит… Та чого ж се комiр розiрваний, чого ж се волосся поклоччене? Чого ж се обличчя так показилося? Чому се дихає вiн тяжко та важко так?

Прудкi радощi прудко десь подiлися, усi очi впилися у старшого брата, усi дивилися на його пильно й неспокiйно i тепер вже бачили його добре.

— Сiдай, сiдай, братику, сiдай, любий! Ти втомився, коханий — щебетала Галя, прихиляючи тихесенько старшого брата за руку, а благi оченята у тривозi перепитували усiх, що таке не гаразд або що таке зробити? як запобiгти?

Старший брат сiв на лавцi, а усi iншi у рядочок коло його. Галя коло його стала та, дивлячись та турбуючись i забула, яково _тим босим малим нiжкам холодненько стояти.

Старший брат усе-таки мовчав i дививсь у землю. А середнiй брат його поспитав:

— Як се ти до нас прийшов, брате?

— Хазяїн мене прогнав, — одказав старший брат.

Довгенько нiхто нiчого не промовляв. Галя сховала личенько до старшого брата у колiна.

— Вiн тебе бив, мабуть? — поспитав знов середнiй.

— Вiн мене давно бив, з першого дня, — одказав старший. Чому ж ти не втiк вiд його, чому його зараз-таки не кинув, брате? — з опалом та прудко промовив самий менший.

— Було б тобi втекти, — ледве чутно щебетала Галя, не зкiмаючи голiвки з братових колiн. Було б тобi до нас зараз прибiгти. Любий, любенький, любесечкии братику.

— Я хотiв ще перетерпiти, хотiв ще служити, — одказав старший.

Такого такого були прибиралися, як зобачаться, розказати старшому братовi про те, як вони усi теж пiдуть у наймити, служити та заробляти, про те, якi в їх тут були холоди та морози i як середнiй брат трохи пожару не запалив, узявшися в печi розпалювати, та, не слухаючи Галю, наклавшi повну нiч дров, i про те, яка Галя господиня вже стала й як варила їм сама картоплю, i про те, як Галя одного разу перелякалась навiки, признавши стару грушу коло хатки за каву… Такого, такого хотiли розпитатися в його, як вiн щодня жив, що бачив i що чув там. У