покидаєш? Покид…

Та вже до меншого брата вона бiльш промовити не здолала — затулила личенько обома ручечками й гiрко заридала.

— Годi, Галю, годi! — кажуть брати, — слухай-но, що тобi казатимемо… Галя не слухала.

— Не плач, Галю! — каже менший брат i бере Галю до себе на колiна. — Я наймуся у службу та зароблю тобi чобiтки — одкрий-бо личенько!

— Не хочу чобiткiвi — хлипле Галя, не хоче чобiткiв i личенька не одкрива.

— Слухай-бо, Галю… Галочко! — промовляв менший брат, — от яка ж ти недобра! От як мене красню слухаєш!

Одна Галина ручка одпала вiд личенька, й одне очко, повнiсiньке сльозою, зирнуло на братика, i ридання впинилося.

— Помисли лишень, Галю, коли ми усi пiдемо у наймити, так усi чоботи собi покупимо, а тобi вже найкращi, ми усi кожухи покупимо, а вже тобi…

— I я пiду у наймички! — вимовила Галя, i друга ручка одпала вiд личенька, i оченята вже веселенько виблискували у слiзках.

I порiшили вони такеньки усi, щоб iти у наймити; а поки наймитська служба, поки що, то було їм страх як нудно сидiти на печi, i мiцненький жаль посягав їх по старшому брату. I усi вони дивилися по всiх боках або одно на одного, наче що загубили, без чого не знали, не вмiли, як його бути. Коротенький день прудко бiжав, та їм здавалося, що вiн кiлька разiв повертавсь назад, поки таки дiждалися вечора морозного й мати прийшла. Як тодi серденятка всi не вистрибнули з грудей, поки мати розказувала, що старший брат у хазяїна, що йому так славно, — буде спати вiн у теплiй хатi i годуватимуть його добре.

— Чуєш? Чуєш? — промовляли брати 'дно до 'дного. — От як йому буде! От як виборної — I Галя погукувала:

"О, славненько! _О, любенько!"

Та чогось у братiв впали голоси їх дзвiнкi, i Галя якось слабенько плеще у долоньки, — раз тiльки, а там i стихла. I мати, хвалячи життя його, запиналася — слова мерли в неї на устах, уста трохи трусилися.

На вечерю був кулiш пшоняний, та нiхто до його й не доторкнувсь i нiкого сон не змагав.

— Ви, дiточки, не скучайте за братиком, — почала було мати, та голос ввiрвавсь i змер; вона влилася гiркими гiркими i, як послiплена наче слiзьми, тiльки ловила дiток коло себе, схоплювала, та й поцiлунками всипала, та усе голоснiш-голоснiш ридала.

Пiшли днi за днями й часи за часами, попривикали дiтки, що нема старшого брата, та не перестали про його думати, i сливе щогодинки його згадували то цим, то тим, то знов другим. Тепер уже всякi казки й бувальщини у свято вони покинули, а розмовляли з мамою про брата — у свято мама ходила його одвiдувати i приносила од його вiстi — все вiстi однаковi — що здужає, що служить… I це на усякi лади брали i на усякi лади про це балакали: уявляли собi його хазяїна — знали вони, що хазяїн огрядний чоловiк, кравець сивий, ходить у синiх шароварах i у чорнiй свитцi i шиє сам усякi кожухи й свитки; уявляли собi хату хазяйську — знали вони, що хата хазяйська у три вiконечка, пiд тесовим дашком, а у хатi по бiлих стiнах висять образки — птицi рябоперi, морський розбишака — турок у червонiй чалмi з кинджалами у правицi; уявляли вони собi хазяйку — вони знали, що хазяйка молоденька i усе сидить бiля вiконця та вишива собi очiпки шовками та золотом. I чорну корову хазяйську собi уявляли вони iз рижим телятком; а як розмова заходила про хазяйськi санки та про бiлого коня, так Галя починала розкочуватись з боку иа бiк, наче вона вже сидiла у санках, а бiлий кiнь швиденько вiз санки по грудовому шляшку.

Вони прибиралися, як лiтечко прийде, частенько ходити до брата, як тiльки що весна дихне, пiти його одвiдати. Еге ж! Пiдуть вони до його, побачать його й наговоряться з ним. Що то як хороше буде зобачитися! Що то як дожидать бридко! Що то яка зима укрiпила холодна та люта!

От як у хатцi на луцi думали та гадали про старшого брата i над усе у свiтi жадали iз ним побачитися, i Галя таково вже частенько казала: "Хоч би одним очком поглянути на його", що вже тепер тiльки вона намине "хоч одним очком", усi знали, на що "одно очко" хоче глянути, й зiтхали.

А тим часом хазяїни на старшого брата дивилися за тим тiльки, щоб бачити, чи справний вiн, чи не пустує, i жодного йому словечка не промовили, опрiч якого приказу, грозьби та лайки. I на плацу, коло криницi, де вiн ходив щоранок i щовечiр води брати i де сходилось багато людей, рiдко хто вважав на поважного тихого хлопчика, що вiн що день, то робивсь похмурiй та понурiй, у латанiй сорочечцi, у праховенькiй свитцi, не на його пошитiй, у старенькiй шапцi, которий терпеливо стояв на морозi пекучому, дожидав черги собi води зачерпнути — нiхто до його не озивавсь.

Перша робота була йому у хазяїна воду носити з криницi. Вдосвiта його слали до тiєї криницi далекої пiд горою на плацу, коли ще усе мiсто бучне стояло у сивiй iмлi, люди не уявлялися, димочок не звивавсь i коли ще було коло криницi пусто — часом хiба стрiчалася яка-така наймичка гiрка або двi, та i се дуже рiдко. Його вiдерце перше пробива лiд у криницi, що уночi замерза, i тащив вiн сповненi вiдра пiд гору. Притащивши два вiдра, котрi хазяйка у той-таки час розплеска на вмиваннячко, на своє чорнобриве личенько, на бiлi ручки та знов туди й сюди по хазяйству, — вiн оп'ять iшов по воду. Сиза iмла рiдшала, димочок де-не-де вже звивався, вже люди попадалися i коло криницi; вже товпилося, купчилося багато народу — треба дожидати черги. Вiн стояв та дививсь, як шпарко дбайливi городяночки поспiшали, заспавши, i гонили одна одну до криницi й вiд криницi; як iшли наймички, пiд'їздили й вiд'їздили бочки. Сиза iмла зникала; зiходило сонечко й сяяло якими ж то блискучими, холодними, недружними ранками; повертавсь вiн з повними вiдрами до хазяїв. Тут йому треба було двiр промiтати, носити дрова з сiней до хати, побiгти до сусiди ввечерi спитати, коли буде мученика Лаврентiя — у середу чи у четвер, бо хазяйка прибиралася на iменини до Лаврентiя-шевця; або побiгти до сусiди Меласi позичити трохи дрiжджiв, бо хазяйка заходилася ставити пироги; або побiгти на торг купить за шага голок, коли хазяйка зломила голку — i багацько побiгашок i пошарпушок треба йому було спожити. Та хазяйцi можна було вгодити — була хазяйка весела, недбала молодиця, що як вона не хазяйнувала, так сидячи коло оконця, шила та вишивала, та приспiвувала i поглядала з вiкна на прохожих людей та на себе у дзеркальце, що умисне й висiло тут проти неї на цвятнi.

А хазяїну не можна було вгодити. Хазяїн був задирливий i вередливий чоловiк, а до того ще окрутний чоловiк. Жiнку свою вiн дуже любив, а тiльки уранцi вiн очi розкислить, то вже й почав зачiпати та задирати її, i доти не вiдчепиться, поки аж жiнка не заплаче або хоч заходиться на плач — тодi вiн i довольний, скаже їй, що вона йому милiш над усе у свiтi й пожалує її, i обiцяє купити якусь там витребеньку нову. А що вже наймита маленького, то вiн поїдав немилостиво.