Сонети (Вільям Шекспір) Страница 2 - Литвек

так нерозважно губиш.

Жорстокий вороже, в добрі своїм

Вдаєшся ти до нищення й розбою, —

Ти люто батьківський руйнуєш дім.

Що мусив буть поновлений тобою.

Змінися сам, тоді змінюсь і я.

Чи треба ліпшого любові дому?

Ласкавий будь, як зовнішність твоя,

І стань господарем у домі свому.

Змінись — таж любиш ти мене, віда́й, —

І синові свої скарби віддай.

11

Йдучи в ущерб, ти в синові ростеш,

Що навесні плекав колись при со́бі.

Він твій вогонь несе в своїй особі,

Його снага стає твоєю теж.

Це мудрості закон, який стоїть

Основою усіх основ назавше.

Вогонь життя без нього, відпалавши,

Навік би згас за шість десятиліть.

Хай без потомно йдуть у небуття

Безликі й ниці пасерби природи.

Тобі ж вона не шкодувала вроди,

І мусиш ти продовжити життя.

Вона тебе різьбила на печать, —

Пора вже й відбиватися почать.

12

Коли годинника подзвіння сонні

Звістують дня померклого відхід,

Коли безжально сніг ляга на скроні

І осипається фіалки цвіт;

Коли тремтять безлисті верболози,

Де в спеку тінь була для череди,

А вицвіт літа у снопах на возі

Трясе остюччям сивим бороди, —

Я думаю про квіти нетривалі —

Краси твоєї швидкоплинний цвіт, —

Невже судилось їм в років проваллі

Загинути, осиротивши світ?

О ні! Не знищить їх коса осіння,

Коли від них розсіється насіння.

13

О, не міняйся, будь же сам собою!

Не будеш ти собою, живши сам.

Свою красу ти б міг зробить тривкою,

Коли б віддав її своїм синам.

З лиця землі тоді не зможе стерти

Твойого образу жорстокий час.

Ти будеш сам собою і по смерті

У спадкоємцеві своїх окрас.

Хто дасть палити батьківську господу?

Та син її статечний береже ж

В зимові дні, у спеку і негоду

Супроти бурі, шашеля й пожеж.

Коханий мій, не будь же марнотратом, —

Ти батька мав, то будь і сам же татом.

14

По зорях я гадати не бажаю,

Хай знана астрономія мені,

Я не скажу, чи бути урожаю,

Чи голоду, пожежам і війні.

Я й за хвилину наперед не бачу

Ні бур, ані морозів, ні відлиг,

Царям не врочу успіхів, невдачі,

Що в знаках неба сховані від них.

Та я одне пророчу безпомильно,

З очей-зірок твоїх читаю те:

Квіт правди і краси цвістиме спільно.

Як по тобі нащадок твій зросте.

Коли ж на світі не залишиш сина,

Загине правда і краса загине.

15

Коли подумаю, що мить єдина

Лежить між розквітом і сном могил,

Що світ — видовище, в якім людина

Підвладна силі неземній світил;

Коли дивлюсь, що нас, немов рослину,

Вирощують і нищать небеса,

Що юний шал трива одну хвилину,

А там навік безслідно погаса, —

Стривожений несталістю такою,

В розпуці гину я, відома річ,

Бо Час і Розпад ладяться війною

Твій день ясний перетворить на ніч.

І я іду на Час несамовитий,

Щоб нищене словами відновити.

16

Але чому, як час почав облогу,

Не йдеш війною на тирана сам?

Мій вірш слабкий, він опору тривкого

Не виставить запеклим ворогам.

Досягши верховин краси і сили,

Лани незаймані ори і сій:

Красуні лона радісно б відкрили,

Щоб юний образ повторити твій.

І проросте твоє найбільш тривале

Нове життя і тіла, і душі.

Якого внукам би не змалювали

Мої убогі й немічні вірші.

Віддай себе — і житимеш в століттях

В малюнку власному — у рідних дітях.

17

Ну, хто ж колись повірить в ці слова,

Хай щиро цноти в них твої відбиті?

Мій вірш, як напис на могильній пли́ті.

Твоїх ціннот усіх не відкрива.

Коли б красу твою неповториму

Зумів я повністю відбити враз, —

Сказали б люди: «Бреше віршомаз,

Сю вроду він списав із херувима».

Взяли б на кпини зжовклі папірці,

Немов дідка, що ласий на похвали.

Та й казкою б нікчемною назвали

Усе, що бачим на твоїм лиці.

А хай твій син в далекі дні сягне ті,

Ти житимеш і в синові, й в сонеті.

18

Рівнять тебе до літньої пори?

Ти сталіший, чарівніший від неї.

Весняний цвіт зірвуть лихі вітри,

І літа мить мигне лиш над землею.

Небесне око розсипа жарінь,

А то сховається в часи негоди, —

І на красу, бува, лягає тінь

В мінливості примхливої природи.

Твоєму ж літу в осінь не ввійти,

Рокам краси твоєї не зітерти,

І смерть тебе не годна досягти, —

В моїх словах ти не піділадний смерті.

Аж доки дишуть люди, бачить зір —

В моїх словах ти житимеш, повір!

19

Левині пазурі притуплюй, з пащі

Тигриної, о часе, зуби рви,

Руйнуй всі витвори землі найкращі

І фенікса спали в його крові.

Спустошуй світ, і радощі, і горе,

Людські утіхи знищуй без жалю,

Хай твій леміш всю землю переоре,

Що хоч роби, — лиш про одне молю:

У злобі не карбуй чола ясного

Моєму другові своїм різцем.

Хай врода образу його земного

Для всіх віків залишиться взірцем.