- 1
- 2
- 3
- 4
- 5
- . . .
- последняя (17) »
class="stanza">
Проте роби, о часе, все найгірше, —
Я збережу його в безсмертнім вірші.
20
З природи примх — обличчя в тебе жінки,
Владарю-владарко жагучих мрій,
Жіночий серця віск і тільки вчинки,
На щастя, зовсім не властиві їй.
Ясні твої нелицемірні вічі,
І промінь їхній золотить усе.
Він погляди полонить чоловічі,
Серцям жіночим болещі несе.
Ти на жону Природою зачат,
Вона ж сп’яніла, дивлячись на тебе,
Та й додала щось любе для дівчат,
У чім не мав я жодної потреби.
Коли вже так, то поділи свій статок:
Мені любов, жінкам — отой додаток.
21
Ні, я не йду тропою віршоробів,
Що оди тчуть з фальшивої краси.
Їй не шкодують неба для оздоби
Здрібнілі і охриплі голоси.
Своїх я уст брехнею не поганив,
Для порівнянь не брав так, як вони.
Скарбів земних, перлин всіх океанів,
Зірок і квітів ранньої весни.
У вірші правда — над усе для мене,
І я писав, що мила — чарівна,
Хоча від матері лице натхненне,
А не з небес отримала вона.
Мою любов хвалити не годиться, —
Вона не крам, що продають в крамницях.
22
Не вірю дзеркалу, що вже старий я,
Твоєю ж юністю я молодий.
Але як час твоє лице пориє,
Упевнюсь я — кінець приходить мій.
Твоя краса — це шати мого серця
Що до грудей покладене твоїх,
Твоє ж в моїх, наснаги повне, б’ється,
Щоб довго ще я молодіти міг.
Я думаю про нього щогодини,
За нього я на все ладен, затям.
Так ніжна мати за життя дитини
Готова власним заплатить життям,
У наших серць тепер життя єдине:
Моє помре — твоє також загине.
23
Немов актор, що, збившися із ролі,
Затнувсь на слові, з остраху мовчить.
Чи як шаленець, на коротку мить,
Упавши в лють, німіє мимоволі, —
Отак і я забув про цілий світ,
Мовчу, в любовному блаженстві млію.
Мого чуття важкий солодкий гніт
Закрив уста і поневолив мрію.
Хай погляд мій іде замість послів
Безмовним вісником палкого серця, —
Він — лицар кращий на любовнім герці,
Аніж полки гучних і пишних слів.
Учись читати писане без мови,
Очима слухать вісника любові.
24
Мій зір-митець відбив твоє лице
На мого серця полотні незвичнім.
І на зображення удале це
Прийшовсь я рамою на віки вічні.
Щоб свій портрет побачити в мені,
Крізь маляра дивися на творіння, —
Воно в робітні висить на стіні.
Де, як вікно, твій зір пуска проміння.
Там наші очі здружено трудом:
Мої творили цей шедевр новітній,
Твої ж, у грудях будучи вікном,
Впускали щедро сонце до робітні.
Метавсь митець і малював, що міг,
Лише до серця не знайшов доріг.
25
Нехай комусь від щедрої планети —
Високі титули, гучна хвала.
Таких дарів не дістають поети, —
Мені зоря любов твою дала.
Цвіте, мов соняшник, в красі великій
Улюбленець могутнього царя.
Та куца ласка царського двора —
Щез фаворит невдячного владики.
Військовий вождь, по тисячній звитязі
Лиш раз один розбитий у бою,
В неласку падає, живе в зневазі,
І владу, й честь утративши свою.
Мені ж від зір найбільша честь припала:
Твоя любов, велика і тривала.
26
О владарю чуттів моїх святих,
Як свідчення і щирості, й любові
До тебе йдуть посли мої письмові
В одежі слів буденних і простих.
Щоб гідно одягти посланців тих,
Окрас не міг я віднайти у слові,
Тож не шкодуй убогому послові
Своїх думок — уборів золотих.
Коли ж зоря, що креслить нам дорогу,
Мені вділивши блиску дорогого,
Любов мою одягне до ладу,
Тоді вже сам я власними руками
Її, у серці ховану роками,
До ніг твоїх навіки покладу.
27
Стомившись працею, чекаю ночі,
Щоб любий сон у ліжку віднайти,
Та мисль моя заснуть тоді не хоче;
Всю ніч до тебе зводячи мости,
Вона іде шляхами пілігрима
Крізь біль і сум, крізь темряву ночей.
І, не змикаючи й на мить очей,
Я бачу пітьму, що й сліпому зрима.
В ній, щастя я шукаючи своє,
Очима серця в темноті знаходжу
Чарівну тінь, на самоцвіт похожу, —
Від неї ніч прекрасніша стає.
Так серцем вічно рвусь я за тобою,
Вночі і вдень не знаючи спокою.
28
Як доступитися мені спокою,
Коли важка утома не мине?
Турботи дня і по ноча́х зі мною —
І ніч і день пригнічують мене.
Вони, чужі взаємно, тиснуть руки
І, помирившись, проти мене йдуть:
В роботі день не дав мені й дихнуть,
А ніч вбива трутизною розлуки.
Із лестощів брехав я без кінця,
Що день на тебе чарами похожий,
А темну ніч у пітьмі зловорожій
До милого порівнював лиця.
Та день щодня поглиблює розпуку,
А ніч щоніч приносить більшу муку.
29
Зневажений і долею, й людьми,
Плачем тривожу небеса даремне,
Становище відреченого темне
Клянучи, обмиваюся слізьми,
Надіями багатшим прагну буть,
Мінятись долею
- 1
- 2
- 3
- 4
- 5
- . . .
- последняя (17) »