через мур. Йолопи! Обридла мені ваша академія! Анатолю, гайда додому. Де Алойзі?

Анатоль несміливо, якось боком підступив до Філіпа.

— Алойзі... Алойзі... там... у тій валізі,— пробелькотів він.

Філіп підскочив до валізи, відкрив її і з жахом відсахнувся.

— Он воно що, пане Ляпка! — заскреготів він зубами.— Так ви дотримали свого слова? Я двадцять літ працював над цією лялькою, я носив вам веснянки й барвисті скельця, я віддав вам увесь свій капітал, щоб ви могли відкрити свою безглузду академію. За це ви повинні були зробити з Алойзі людину. А що зробили ви? Звели нанівець працю всього мого життя! Ні, це вам так не минеться. Далебі, не минеться, пане Ляпка. Я вам покажу, на що здатен Філіп, коли жадає помсти. Я вам покажу!

Він дістав із бокової кишені бритву й підбіг до ялинки. Пан Ляпка не зронив ні слова, тільки став ще менший.

Філіп узявся до роботи. Лезом бритви він стинав на свічках пломінці і ховав їх до кишені кожуха. В залі чимраз темнішало й темнішало і нарешті запав суцільний морок.

Що було далі, не знаю. Охоплений тривогою, я вибіг на сходи, скотився вниз і вискочив на подвір'я.

Стояла холодна груднева ніч. Снігопад уже скінчився, довкола все ряхтіло в місячному сяйві. І академія, і її мури, і парк були як на долоні.

Повз мене промчав Анастазі — і за якусь мить я почув, як він відімкнув замка. Анастазі відчинив браму, і я, наче крізь сон, побачив, що до брами біжать мої товариші.

********************************Прощання з казкою****************************

Просто в очі мені світив місяць, огортаючи все своїм таємничим сяйвом.

Я присів на лавці й відчув у всьому тілі гнітючу втому. Мене змагав сон, який я боров останнім зусиллям волі.

І тут сталося неймовірне: академія, що вже й так була вдвічі менша, ніж звичайно, почала ніби всихатися. Те саме відбувалося з парком та його мурами.

Мені паморочилось у голові, перед очима пливли червоні кола.

Академія меншала без упину!

Коли вона стала завбільшки з шафу, з її дверей вийшла якась постать і підступила до мене. То був пан Ляпка. Точнісінько такий, яким я бачив його в склянці.

Тим часом небо опустилося зовсім низько, й місяць завис у ньому так, як під стелею лампочка. Мур, що оточував академію, теж підступив ближче, і я побачив хвіртки, що вели до казок.

Час минав, і все навколо меншало й меншало...

Нарешті повіки мої склепилися, і я незчувся, як заснув. А коли за якийсь час знову розплющив очі, нічого навколо себе не впізнав.

Я був у кімнаті, освітленій великою круглою лампочкою. Академія перетворилася на клітку, і в ній, замкнений, сидів Матеуш. На місці парку слався чудовий зелений килим з витканими по ньому деревами, кущами й квітами. Мур перетворився на книжкові полиці, а хвіртка в мурі — на корінці книжок із викарбуванИхМИ золотом назвами. Тут були всі казки Андерсена і братів Грімм, казка про Лускунчика, про Рибалку та рибку, про Вовка, що вдавав із себе жебрака, про Гномів і сирітку Марисю, про Качку-дивачку й багато інших.

Я сидів на канапі, а в мене біля ніг стояв пан Ляпка. Він був убільшки з мій мізинчик, і годі було розрізнити, де в нього руки, де ноги,— сама тільки лиса голівка вилискувала при світлі лампи.

Я обережно взяв його двома пальцями й поставив собі на долоню. Ледве чутно пан Ляпка сказав:

— Бувай здоровий, Адасю! Мушу з тобою розпрощатися. Ти славний і добросердий хлопчик. Бажаю тобі в житті всього найкращого. Хтозна, може, ми ще зустрінемося в якійсь іншій казці.

По цих словах пан Ляпка знов поменшав. Він став завбільшки із сливу, а потім зробився як горішок ліщини.

І тут скоїлось найдивовижніше.

Пан Ляпка перестав бути паном Ляпкою й перетворився на ґудзика! Звичайнісінького блідо-рожевого лискучого ґудзика!

Матеуш, здавалося, тільки цього й чекав. Він випурхнув із клітки, сів мені на плече, потім скочив на долоню, вхопив у дзьоб ґудзика й опустився на підлогу.

Ви, мабуть, і досі не здогадалися, що то був ґудзик від чарівної богдиханської шапочки, чарівний ґудзик лікаря Пай Хіво? А чи не спадало вам раніше на думку, що саме пан Ляпка був тим ґудзиком, якого лікар Пай Хіво обернув на людину?

Що ж до мене, то я збагнув це тільки після чарівного Матеушевого перетворення. Нараз Матеуш почав рости. Крила його стали руками, ноги видовжились, а замість дзьоба проступили риси обличчя.

За якусь мить Матеуш зробився вищий від мене. Перш ніж я оговтався, переді мною постав високий, добродій, чуприну якого злегка припорошила сивина.

Я чемно вклонився йому і сказав:

— Радий привітати вашу королівську світлість. Сподіваюся, ваша королівська світлість невдовзі успадкує трон свого батька.

Казав я все це не зовсім складно, бо в мене й хвилини не було обміркувати свої слова. Матеуш уважно вислухав мене і раптом щиро засміявся. Він погладив мене по обличчю і сказав:

— Любий хлопчику! Ніякий я не короленко. Просто я розповідав тобі казку, а ти повірив. Історію про короля, вовків я вигадав.

— Ну, а короленко? А лікар Пай Хіво? — здивовано спитав я.

— Казка завжди лишається казкою, хлопче,— усміхнувся він.

— То хто ж ти такий, Матеуше? І що все це має означати?! — вигукнув я, геть спантеличений.

— Я автор книжки про пана Ляпку,— відповів Матеущ.— Я вигадав цю повість, бо люблю фантастичні історії і, пишучи їх, маю з того неабияку втіху.

По цих словах він узяв зі столу розгорнуту книжку, згорнув її і поставив на полицю поряд з іншими казками.

На корінці книжки було написано:

Академія пана Ляпки.