давній тип поезії, побудований на основі музичної строфи, де малюнок ритму вільний, не зникає. Він здобуває дієслівну риму і культивується не тільки у козацькій епічній творчості (думах), а й у книжному вірші. Більше того, ти знайдеш у нашій книзі билини, писані таким розміром. Це я кажу до того, що тип вірша, який культивувався в Київській Русі, був традиційний і в XVII столітті, а билини російської традиції також написані часто нерівноскладовим віршем.

Другий невеличкий слід: поширення слова «богатир». Кожен із нас це слово чудово знає; його часто прикладають до давньоруських богатирів, навіть у думку не кладучи того, що в часи Київської Русі воно не існувало, а з’явилося після татаро-монгольського нашестя, і це слово не слов’янське (хоча і пробували його виводити од слова «Бог»), а татарське. Зокрема Галицько-Волинський літопис, що оповідає про події в Україні у XIII столітті, вживає це слово на означення татарських воєвод. А на позначення героя це слово вперше подає нам українська книжка 1499 року «Четія», написана у Кам’янці. У перекладі Біблії Франциск Скорина зве Самсона, біблійного героя, богатирем

(скажемо принагідно, що між билинними героями є і Самсон). Загалом маємо навіть низку переказів і вказівок, що у XVI–XVII століттях в Україні були знані оповіді про богатирів. Польські письменники XVI століття згадують київські печери як місце поховання давніх героїв. Так, польський хроніст (тобто автор хроніки, історичного опису) Й. Бельський, подаючи історію загибелі галицько-волинського князя Романа Галицького, сповіщає, що його тіло «руси викупили за тисячу фунтів срібла і поховали межи своїми богатирями в Києві». Про це саме пише й українсько-польський поет XVI століття Себастіян Кленович у поемі «Роксоланія» (1581р.):

У глині глибоко в печерах спочили нетлінні останки Руських героїв, чудна доля в них, вірять усі.

Польський письменник С. А. Сарницький в «Описі Польщі» (1585 р.) пише, що русини (українці) героїв своїх звуть «богатирями», тобто напівбогами, й ховають їх у київських печерах. Український письменник XVII століття Афанасій Кальнофойський у книзі «Тератургема, або Чуда» (1638 р.) пише, наприклад, таке: «Пани земляни (власники земель. — В. Ш.), як тільки приходять до дому печерського», розпитують про святого Іллю з Мурома, «як про якогось велетня, називаючи його не знати чому Чоботько, і конче хочуть бачити його велику довжину, ніби другого Поліфема». А Поліфемом, коли хто читав «Одіссею» Гомера, звався велетень-циклоп, який ув’язнив у печері Одіссея з товаришами.

— Ну, це такі факти, — скаже мій критично наладнований співрозмовник, юний літературний слідопит, — які ще не доводять, а чи ж знали українці у XVI–XVII століттях билинних героїв.

— Трохи доводять, — заперечу я, — але не повністю. Однак у XVI столітті імена билинних героїв згадувалися і прямо.

Знаменитий польський поет, українець родом, Микола Рей у своєму збірнику анекдотів, жартів та епіграм, що звався «Звіринець», в епіграмі, присвяченій землякам — подільським панам Чурилам, пише: «Якийсь Чурило, баламут, був славний у Києві, але теперешні Чурила, здається, не його нащадки». Тобто маємо цілком виразне свідчення про билинного Чурила, та ще й прив’язаного до Києва, — переказ про нього, читачу, ти прочитаєш у цій книжці.

1574 року київський землянин Філон Кміть склав листа до литовського магната О. Воловича, в якому писав: «Прийде час, коли потрібно буде Іллю Моровлянина і Соловія Будимировича». А ось іще одне свідчення: посол імператора Священної Римської імперії (простіше кажучи — Австрії) Еріх Лясота в 1594 році мав посольство до запорожців. Дорогою він оглядав пам’ятки Києва і згадував, що йому показували могилу Іллі Муровлянина у Софії Київській, називаючи його «славним героєм та богатирем, про котрого оповідають багато байок» (звернімо увагу на те, що не одну байку, а багато, отже, йдеться про цикл билин про Іллю Муровлянина). Його могила тоді була зруйнована, а «могила в тій же каплиці ціла». Цікаво і те, що Еріх Лясота згадує й богатиря Чоботька незалежно від Іллі Муровлянина — той лежав-таки у печерах. Є також звістка про билину, де герой — Ілля Муровлянин. Записана вона у XVIII столітті з українського оригіналу, але до нас не дійшла. Згадує Іллю Муромця (Муровлянина) й Іван Котляревський в «Енеїді». А у XIX столітті було записано кілька казок билинного походження. Одна з них у записі А. Димінського (запис 1850–1860 років) подає фрагменти поетичного тексту зведеного циклу билин про Іллю Мурина (так він тут зветься) з Поділля. Оповідач, пам’ятаючи не весь поетичний текст, дещо вже переказує прозою.

Ми маємо кілька билин (усі вони подаються у цій книжці) про героїв, що не фігурують у російській традиції (про Котигорошка, про Буха Копитовича). У 50-х роках позаминулого століття за межами нашої країни було записано ще три українські билини, які своєю строфікою нагадують думи. Окрім того, у зводі Михайла Драгоманова «Малорусские народные предания и рассказы» (1876 р.) є окремий розділ під назвою «Билини», де подані сюжети: «Ілля Швець і Змій», «Чудовищний людожер Буняка», «Настина могила», «Михайло і Золоті ворота», «Богатир і кінь»; є такий цикл казок із билинними мотивами у зібранні В. Кравченка тощо. До речі, і в українських думах є сліди билин. Так, билинний герой Олексій Попович виступає героєм української думи про бурю на Чорному морі, а Чурило стає героєм подільських та галицьких пісень. Ім’я Дуная знаходимо в деяких чернігівських варіантах веснянок, власне, весняної гри. Билинний ратай Микула Селянинович має дещо спільне з чудовим ратаєм у колядці про золотий плуг. Михайло Драгоманов, один із найбільших знавців українського фольклору, свідчить про те, що теми билин у великій кількості проступають в українських баладних піснях. Чи досить цих фактів, щоб переконати тебе, юний читачу, в тому, що українські билини існували і в XVI, і в XVII, і в XVIII, і в XIX століттях?

— Гм, — скажеш, мій співрозмовнику. — Очевидно, що так. То що, російські билини на українські теми вже й не російській українські?

— Це вже друга крайність, — відповім я — Сьогодні билини, саме ті, що записані на Півночі чи взагалі в Росії російською мовою, — духовний спадок росіян. Річ у тім, що на давні українські сюжети накладалися нові мотиви, поняття; билини ввібрали в себе дух своїх носіїв — росіян, і в російському дусі створювалися нові поетичні образи, та й герої часом набували характерів національно російських.

— Щось мені це не дуже зрозуміло, — скаже мій співрозмовник. — Російські вони чи українські? Чи, може, спільне надбання обох народів?

— Розповім тобі доступніше. Коли ми раніше брали для прикладу сливу,