пам’ять народу; цей епос часом залишився у формі легендарних згадок, казок (найдавніша його частина), переказів, у фрагментах чи в певних сюжетах і найдивнішою поміж цих уламків треба назвати оповідь про Котигорошка. Пам’ятаєш приказку: «Це було за царя Гороха, коли людей було трохи», — хтозна, може, тут також збережено якусь нашу історичну пам’ять? А може, Котигорошко й отой міфічний цар Горох — одна й та ж особа? Хтозна! Але недаремно того Котигорошка люблять так українські діти, недаремно й художники малюють його в образі козака. Це був найдавніший із наших богатирів. Другий шар епосу, — а може, він творився паралельно з першим, — легенди про Цар-Дівицю, які потім, як ти уже знаєш, поєдналися з легендами про нашу київську Либідь. Про Білу Лебідь вістить українська билина «Сто сімдесят і один богатир». Третій шар епосу, — а може, паралельний до перших, — змієборчий, який пізніше ввійшов до Володимирського билинного епосу, але в своїх компонентах, напевне, був створений давніше. Зрештою, й Котигорошко б’ється зі Зміями. Потім постають герої-велетні: Святогор, Микула Селянинович із дочками, Ідолище, за тими героями князі (Вольга, Бух Копитович), дружинники, купці. І останній у цьому ряді Михайлик, котрий узяв на коня київські Золоті ворота і прорік українському народові, що повернеться, коли той встане з колін і згадає про свою минулу велич, а тоді й скине свої віковічні кайдани.

Заплющ очі, юний читачу: хай билинні герої пройдуть перед тобою могутніми нездоланними, на казкових крилатих конях, зі зброєю, хоч і смішною для нашого часу, у своєму химерному для нашого цивілізованого ока вбранні.

Подивися, як чесно, по-рицарському вони ведуть свої бої-поєдинки! Обміркуй, читачу, усе, що про тих героїв написано; тоді ти зрозумієш: усі вони творили одне — захищали свою рідну землю. Всі вони — образи наших історичних уявлень, але кожен із них персоніфікував реальну землю і реальних людей, а їхні дії оспівувалися на основі реальних подій, що відбувалися на нашій землі. Отож, коли ти заплющиш очі, юний читачу, і добре уявиш, то побачиш: вони пливуть, ніби поринули в глибокий сон; вони летять на своїх крилатих конях, як невпізнані летючі об’єкти, у них суворо запечатані вуста і так само, як у тебе, заплющені очі. Але ні, їхні вуста заворушилися. Чуєш, вони розповідають мені, тобі й усім свою велику таємницю, і таємниця ота не дуже й прихована. Вони оповідають, що безсмертя їхнє залежить від нас із тобою: коли ми про них пам’ятатимемо, вони житимуть, а коли забудемо, вони помруть.

Отже, вирушивши в цю літературну мандрівку, ми з тобою, юний читачу, здійснюємо ще одне святе діло: даємо тим давнім героям обітницю на вічність. І я думаю, що ми ту обітницю виконаємо, а якщо так, то й вони побіч нас, дітей наших та онуків, житимуть, і це триватиме доти, поки пам’ятатимемо самі себе.

Давай попрощаємося з героями українського епосу і скажемо тихенько:

— Не тривожтеся, богатирі, ви житимете з нами. Ми вас не забудемо, бо забути вас — це забути й себе. Але одне попросіть у свого богатиря Михайлика: хай поверне нам Золоті ворота. Або ще простіше: хай ми повіримо, що оті Золоті ворота, які вже відбудовано в Києві, — початок нашого відродження, адже свою державу ми таки повернули.

І вони нас зрозуміють, богатирі минулих віків. Із далеких країв вони повернуться до Києва, на свою землю, щоб тут знову утворити богатирську заставу.

Валерій Шевчук

Українські билини: Історико-літературне видання східнослов’янського епосу. Упорядкування, передмова, післяслово, примітки та обробка українських народних казок і легенд на билинні теми В. Шевчука; Малюнки Б. Михайлова. — К.: Веселка, 2003. — 247 с: іл.