зразки дружинної князівської поезії, які до нас дійшли, зовсім не подібні до билин. В. Авенаріус, дослідник билин, сказав: «Цілком осібно від нашої билинної творчості стоїть народний твір XII ст. (поправимо його: не народний твір, а класичний витвір дружинної поезії) — «Слово о полку Ігоревім», яке, оповіджене устами сучасника, хоч і відрізняється задушевною безпосередністю, образністю і певним ритмічним складом, але описує тільки приватний епізод із бойового життя новгород-сіверського князя Ігоря Святославича». Іван Франко із «Повісті врем’яних літ» виділив поетичні фрагменти — ось вони (разом із «Словом о полку Ігоревім»), зразки князівського героїчного епосу. Коли хочеш їх прочитати, візьми книгу «Марсове поле. Героїчна поезія на Україні в X — першій половині XVII ст.», вид ану у видавництві «Молодь» 1988 року. Зрештою я вже казав, що з усіх князів у билинах героїзується, робиться богатирем тільки князь Олег (Вольга), а решта князів зовсім ні. Отже, дружинна і билинна поезії сполучалися в одне явище тільки за Олега.

— Що ж виходить? — спитає мій співрозмовник.

— Виходить, що після Олега існували два епоси, які між собою різнилися.

— Хто ж тоді був творцем билин?

— Отут ми й будемо разом з тобою, читачу, розплутувати й розгадувати ту загадку. До речі, це нам допоможе з’ясувати, як билини опинилися на Крайній Півночі. Російський учений О. Міллер вказує, що билини складали представники не дружини, яка була близька до пізнішого найманого війська, а оружної земської сили, тобто ополчення, яким керувало віче, тобто їх створювали представники корінного, місцевого, населення. Але ця думка мало що пояснює.

— То, може, їх складали скоморохи? — спробує здогадатися мій співрозмовник. — Адже це вони були співці, танцюристи, музики.

— Давай над цим поміркуємо, — запропоную я.

І справді, ми маємо кілька зображень скоморохів: одне — на стінах сходів Софії Київської і друге — на малюнку так званого Кенігсберзького літопису. І там, і там скоморохи з музичними інструментами й танцюють, власне, дають веселу виставу, що має назву «ігрище». Супроти скоморохів різко виступала церква. В билині про Добриню (її в нашому виданні нема), в якій він перебирається на скомороха, визначено й місце скомороха на бенкеті — останнє. До нього ставляться зневажливо, зовсім не як до князівського співака. Загалом скоморохи подібні до штукарів, грачів, співаків, ворожбитів, знахарів. Коло їхньої діяльності чітко визначає так званий «Стоголовий собор», що відбувся у Москві в XVI столітті, а указ царя з 1648 року вже забороняв скомороство. Уряд наказував скоморохів з домрами, гуслями, волинками та іграми в хати не пускати, не кликати. їм заборонено було танцювати з ведмедями, творити «бісівські дива», співати «богомерзьких» і «поганих» пісень. Самим же їм не танцювати, не бити в долоні, кулачних боїв не вчиняти, на гойдалках не гойдатися, не вживати масок, не чинити на весіллях бешкетів і не вести поганих розмов.

У репертуар скоморохів могло певною мірою входити й виконання билин, однак робити скоморохів авторами чи носіями билинного епосу не можна: епос — жанр надто поважний, надто спокійний і схиляє слухача до задуми, а не до ігрищ. Для нас цікаві факти про найновіших носіїв билин. Річ у тім, що билинна традиція дожила до XIX століття в устах заможного селянства, притому вільного, не кріпаків. А. Гільфердінг про це виразно написав: «Найкращі співці були заразом відомі, як добрі і розмірно заможні господарі. Здається, билини складалися тільки у таких головах, які поєднували природжений розум і пам’ять з порядністю, потрібною і для практичного успіху в житті… Із селян, від котрих можна почути билини, багато хто зовсім не вживає вина; а такого, щоб був звісний за п’яницю, я не зустрічав між ними жодного». А. Гільфердінг помітив, що билини співались при хатній роботі і на промислах, які вимагають довгого очікування. Наприклад, при певних способах рибної ловитви і звіриного промислу, коли ватага сидить собі спокійно на глухім безлюдді. П. Рибніков свідчив, що билини співалися також при гуртовому плетінні сітей. А. Гільфердінг писав: «Вільний селянин Заонежжя жив у глухім куті, що охороняв його від впливів, які розкладають і вбивають примітивну епічну поезію; до нього не дійшла ні солдатська квартира, ні фабрика, ні нова мода».

— І все-таки мені й досі не ясно, хто ж складав билини і хто їх розносив по далеких кутках Русі, адже вони в Заонежжя якось потрапили? — резонно спитає мій доскіпливий співрозмовник. — Може, їх туди занесли скоморохи, які тікали на Північ разом зі своїми панами від татаро-монголів?

— Ну, ми вже розповідали, що скоморохи мали місію іншу, — відкажу я, — розважати й смішити. Може, дехто й тікав, але не всі; скоморохи згадуються в Україні ще в кінці XVI— на початку XVII століть, згадує їх зокрема й Іван Вишенський.

— То хто ж складав билини?

— Давай пошукаємо розгадку в самих билинах, — запропоную я.

Учені помітили, що в билинах значною мірою відбито життя й діяльність торгового елементу — гостей, тобто купців; часто згадується «богатир-гость», який поселяється за «окіяном-морем»; згадуються торгові люди, саме море, а Димитрій зветься не тільки гостем, а й вільним царем Чернігівцем. З Чернігова родом й Іван — гостинний син; торгує і Ставр. Гостем, який припливає із-за моря, є Соловей Будимирович (у деяких варіантах); з’єднання гостя з дружинником маємо в образі Чурила Пленковича; так само «приторговував» і Добриня Микитич. Гостинний син, за билинами, відвідує різні краї і країни, гостями є герої-новгородці, Садко та інші. Але щоб повністю зрозуміти, що собою тоді являло купецтво, ми повинні розказати про це трохи докладніше.

Коли ти, читачу, читав «Повість врем’яних літ» (її ще називають «Повість минулих літ»), хоч би видану «Веселкою» в переказі В. Близнеця, то можеш згадати, що князь Святослав Ігорович хотів жити не в Києві, а в Переяславці на Дунаї. А чому? Бо там ліпше було торгувати. Зрештою й Київ був значним торговельним центром: тут пролягав торговий шлях із варягів у греки, тут сходилися, особливо за Володимира, шляхи торгівлі з Північчю, Півднем, Сходом і Заходом. У Києві знаходять численні скарби іноземних монет: східних, західних, візантійських, а ще раніше — римських. Візантійський імператор Константин Багрянородний свідчив, що кривичі й інші лісові племена Русі спускали до Києва човни для торгових потреб, а в Київ з’їжджалися купці з різних торговельних міст — Новгорода, Смоленська, Любеча, Чернігова тощо.

Давай уявимо цю картину. Щоб купити й спорядити човен, потрібен час. Для цього в Києві збиралися величезні ярмарки, де купували й