а за ними чорною стіною височать кипариси. Цей райський куточок досить густо засаджений деревами, щоб нічого не видно було довкола.

За стіною кипарисів гуркоче автомобіль, зупиняючись десь поблизу. Потім біля вхідних дверей лунає дзвоник, і невдовзі в холі позад мене чути швидкі, впевнені кроки.

Повертаю голову. Наді мною схиляється бліде, безбарвне обличчя полковника Дугласа, яке немов допіру побувало в хімчистці.

— Доброго ранку! Як настрій? — промовляє він з виразним акцентом.

— Дякую, все гаразд, — відповідаю я, підводячись.

Полковник не сам. Ліворуч нього стоїть низенький чоловік у білому капелюсі й чорних окулярах.

— Пан Гарріс буде вашим учителем, — пояснює сивий, відрекомендувавши нас один одному. — Ви, якщо не помиляюсь, добре володієте французькою?

Я ствердно киваю головою.

— От і чудово. Пан Гарріс ознайомить вас із матеріалом, потрібним для вашої майбутньої роботи. З усіх питань звертайтеся до нього. Я певний час не бачитимуся з вами, та це не означає, що я не думатиму про вас. На все добре і приємного дозвілля!

Полковник кривить бліду посмішку, потискає мені руку і йде до дверей. Але я наздоганяю його біля виходу.

— Пане Дуглас! Можна вас на два слова?

— Звичайно, — відповідає він незворушно.

— Прошу вас, не повертайте мене туди!

— Я матиму на увазі ваше прохання, — байдуже промовляє полковник. — А ви теж пам'ятайте, що я не всемогутній. Такі речі вирішують інші люди.

— Якщо я повернусь туди, мене відправлять на той світ. Адже ви обіцяли послати мене до Парижа! Я чудово знаю мову і можу бути корисним для вас.

Полковник пронизує мене поглядом безбарвних, стомлених очей і каже лагідно, як дитині:

— От що, друже: при нагоді ви побуваєте і в Парижі, і ще багато де, житимете в затишних будиночках, як оцей, відвідуватимете розважальні заклади, матимете вродливих подруг і взагалі радітимете свободі. Але всі ці радощі треба оплачувати напруженою роботою і певним ризиком, пане Бобев! Ви не дитина й добре розумієте, що на цьому світі ніщо не робиться задарма.

Він махає мені рукою і швидко зникає, перш ніж я встигаю сказати йому що-небудь. Та, зрештою, це зайве. Я й справді не дитина і розумію, що мою долю вже вирішено якимись незнайомими людьми в невідомих канцеляріях під час розмов, про які я ніколи не дізнаюсь. Розкішна вілла і все інше — це блеф, що прикриває жорстокий присуд: перекинути мене назад через кордон на той бік. Невідомо тільки, коли й для чого саме.

Я повертаюся в хол. Пан Гарріс, поклавши на стіл перед себе маленьку чорну теку, сидить на стільці й куняє.

— Якісь неприємності? — люб'язно запитує він, помітивши мій стан. І, не дочекавшись відповіді, додає: — Сідайте тут! Ось так, А зараз почнемо. Гадаю, ви знаєте, що таке криптографія?

Я мовчу, втупившись очима в перську скатертину на столі, і, певна річ, найменше думаю про криптографію.

— За відомою формулою Джона Бейлі, «криптографія — це мистецтво писати в спосіб, незрозумілий тому, хто не має ключа від цієї системи».

Низенький чоловічок дивиться на мене крізь темні окуляри, сподіваючись, напевно, що формула Бейлі приголомшить мене, та я й далі розглядаю скатертину, байдужий до Бейлі і його формул.

— Є різні види криптографії. Зараз ми з вами познайомимося з так званим шифром. Гадаю, це слово вам відоме…

Нарешті пан Гарріс помічає, що мої думки дуже далекі від проблем шифру. Він ввічливо кашляє і додає іншим тоном:

— Пане Бобев! Предмет, який нам треба вивчити, досить складний, часу ж обмаль. Тому я прошу вас уважно слухати мене. Про свої клопоти розповісте потім.

Пан Гарріс відкриває теку, дістає звідти кілька аркушів паперу і, змінивши чорні окуляри на прозорі, перебігає очима папірці й подає один мені:

— Що ви тут бачите?

На папірці через рівні інтервали написано кілька цифр: 85862 70113 48931 66187 34212 42883 76662 18984…

— Числа, — неохоче відповідаю я.

— П'ятизначні числа, — уточнює містер Гарріс. — Ці п'ятизначні числа становлять зашифрований текст. Перед вами шифрограма, якою радянська розвідка попередила Сталіна про підготовлюваний напад гітлерівських армій. Якщо ці числа відповідним чином розшифрувати, вони означатимуть: «Дора директорові через Тейлора. Гітлер остаточно визначив 22 червня днем нападу на Радянський Союз…»

Я знову вдивляюсь в числа, та вони видаються мені надто невинними й банальними для такого драматичного змісту.

— Зараз більшість розвідок користуються для шифру п'ятизначними числами, — веде далі пан Гарріс. — Але кожна розвідка зашифровує й розшифровує тексти за допомогою спеціального секретного ключа. Вам, до речі, треба опанувати майстерність здійснювати ці обидві операції за допомогою одного певного ключа. Ми, звісно, почнемо з найпростіших речей.

________

Шоста година вечора. Знесилений, з важкою головою, лежу в холі на канапі, безтямно ввіп'явши зір у білу стелю. Стеля видається мені не білою, а змережаною п'ятизначними числами, які з божевільною настирливістю стрибають перед очима. Склеплюю повіки, щоб відігнати ці числа, але вони так само миготять в очах. Двох годин занять до обіду і чотирьох після обіду виявилося цілком досить, щоб мені остогидли всі види п'ятизначних чисел.

Дзеленчить дзвоник, та я не зважаю, бо не чекаю ні на кого аж до завтрашнього ранку, коли знову з'явиться пан Гарріс зі своєю зловісною чорною текою. Двері кімнати відчиняються, чути кроки по килиму й м'який жіночий голос наді мною:

— Сплячий красень… Спіть, спіть, не соромтеся.

Розплющую очі, підводжусь. Переді мною чорнява дама з «Копакобани». Вона стоїть, склавши руки на грудях, і розглядає мене з цікавістю, наче експонат в зоопарку. Струнка постать незнайомки в чудовому вбранні: тютюнового кольору костюм з бежевою облямівкою по краях. Цей притамований тютюновий колір наче навмисно вигаданий для її білого обличчя і плавних чорних хвиль зачіски. — Даруйте, промовляю я. — Єдине моє виправдання в тому, що мені снилися саме ви.

— Ви брехун за фахом чи просто аматор? — запитує чорнява без тіні посмішки.

— Не люблю брехати, — сухо відповідаю. — Коли правда не на мою користь, волію мовчати.

— Гаразд, гаразд, — заспокійливо киває гостя. — Ще рано говорити про характер. Краще скажіть, як вас звати.

— Еміль.

— Лише Еміль? — вона здивовано підводить брови (дуже гарні й зовсім природні, між нами кажучи) і потім спроквола додає: «Еміль, або Про виховання»… Нещасний Руссо! Коли б він знав вас, то навряд чи об'єднав би у своєму заголовку ці два несумісні поняття. — Краще облишмо класиків, — пропоную я. — Ваше ім'я?..