соціалізм моїм горбом…

Я намилив голову й знову став під душ. Тільки-но встиг змити піну, як чую нове запитання полковника:

— Ваш батько був, здається, книгарем?

— Книговидавцем, — поправляю я, трохи ображений. — Між іншим, видавав і твори англійської літератури…

— Я — американець, — сухо уточнює Дуглас.

— І американської теж: «Віднесені вихором», «Містер Бербіт», «Американська трагедія»…

— Цікаво, — зовсім байдуже буркоче полковник. — Однак не зловживайте купанням. Віднині ви матимете можливість купатися, коли вам заманеться. З того боку є гардероб із костюмами й білизною. Приміряйте ось цей, гадаю, вам підійде… От і чудово… Ще трохи віскі?

Я відчуваю чистоту свого тіла, і це п'янить мене. Так само, як і дотик чистої прохолодної білизни. Костюм сидить на мені так, наче шитий для мене. Черевики трохи завеликі, але це краще, ніж малі.

— Ви не голодний? Я, наприклад, страшенно хочу їсти.

Знову карколомна поїздка на «шевроле», фасади будинків, що схиляються над нами при поворотах, гуркіт мотора на підвищеній швидкості й різке гальмування під величезним неоновим написом: «Копакабана».

Обличчя Дугласа зникає у сигаретному диму, а я намагаюся звільнитись од легкого запаморочення і збагнути зміст слів, що їх вимовляє полковник:

— Я забув вам сказати, що я полковник розвідки, а не піхоти…

— Хіба не однаково… — процідив я крізь зуби, великодушно махаючи рукою, і наливаю в келих шампанського, намагаючись міцно тримати пляшку.

— Не зовсім однаково. Бо коли б я був полковником піхоти, то не зміг би вам допомогти, а так можу вас запросити працювати на нас.

— Я ладен працювати й на дідька, — не дуже тактовно заявляю. — Працюватиму на кого завгодно, аби тільки мене не вертали назад у Болгарію й не кидали знову до в'язниці.

— Ми пропонуємо вам працювати не на дідька, а на свободу, пане Бобев.

— Гаразд, працюватиму на свободу, — примирливо киваю головою. — Я згоден працювати на будь-кого, тільки б не повертали мене назад.

Якийсь час полковник мовчки стежить за мною. Його губи й очі здаються напрочуд білими навіть у рожевій напівтемряві. Труба і саксофон з оркестру випромінюють сріблясті блискавки й солодкі тягучі звуки.

— Ваші погляди, якщо ви їх маєте, видаються мені аж надто цинічними, — зауважує Дуглас із холодною безбарвною посмішкою.

— Ви вгадали. Але не намагайтесь доводити свою вищість, бо й у вас були б такі самі погляди, якби ви прожили моє життя.

— Гаразд, гаразд, — полковник заспокійливо підносить руку. — І все-таки, що ж підбило вас на втечу?

— Зовсім не прагнення боротися за свободу батьківщини. Моя спонука називається «Младеиов».

— Я вже чув це ім'я. То прізвище чоловіка, з яким ви перейшли кордон, чи не так?

— Вам, мабуть, усе відомо…

— Майже все, — уточнює сивий.

— То навіщо ви розпитуєте? Невже й досі не вірите мені?

— Розумієте, Бобев: якби вам не вірили, ви б сиділи у своїй камері. Давайте вважатимемо розмову на цю тему вичерпаною. Просто я звик усе чути на власні вуха. Та й не люблю працювати з посередниками.

— Гаразд Запитуйте мене про все, що вас цікавить. Я можу відповідати на будь-які питання.

— Йдеться про Младенова, — нагадує полковник. — Що він за птах?

Блюз кінчився. Темні пари розходяться з дансингу в рожеву напівтемінь. До нашого столика підійшов офіціант у білому смокінгу.

— Ще пляшку? — пропонує Дуглас.

— Дякую, з мене досить, — відмовляюсь я. — Не вживаю зайвого.

— Чудова звичка, — погоджується полковник, заперечливо махаючи офіціантові. — Ну, то що ж за один цей Младенов?

— Велике цабе… В середовищі, звісно, колишньої опозиції. Сидів. Потім випустили. Ми випадково познайомилися в забігайлівці й потоваришували. Колишній міністр, але тепер він скотився до рівня шинкарського політикана. «Якби я зміг перейти кордон, то став би асом паризької еміграції», — сказав він мені одного разу. «То перейди, хто ж тобі заважає?»— відповів я. «Не знаю каналів». — «Це можна влаштувати. Але з умовою, що візьмеш і мене». На цьому й зійшлися.

— А ви звідки знали про канал? — запитує Дуглас, пригощаючи мене сигаретами «Філіпп Моріс».

— Тоді я ще нічого не знав. Але моя мати родом з прикордонного села. Мені й раніше спадало на думку попросити одного друга дитинства провести мене через кордон. Правда, це бувало вряди-годи, коли мені аж надто допікали. Я, пане Дуглас, людина дійова і не люблю фантазувати. Перейдеш кордон, а якого дідька робити далі? Хіба найнятися вантажником у Піреї?

Я замовкаю, не зводячи погляду з полковника, немов чекаю відповіді. Його застигле обличчя виразно вимальовується в серпанку тютюнового диму. В моїй голові проясніло. Поводжу довкола очима і за сусіднім столиком помічаю молоду жінку. Мене не обведеш, я добре пам'ятаю: ще хвилину тому цей столик був вільний, а зараз там раптом з'явилася чорнява красуня в строгому темному костюмі з срібними ґудзиками, недбало закинувши одну на одну рівні, мов виточені, ніжки.

Дуглас перехоплює мій погляд, та вдаючи, що нічого не помітив, нагадує:

— Ви розповідали про Младенова… Так, так. Лише коли я познайомився з Младеновим, мої мрії про втечу стали реальніші. Младенов — це прапор певної частини політичної еміграції. В Парижі його б носили на руках, і я теж якось би влаштувався біля нього. До того ж цей дідусь подобався мені.

— Він приваблював вас своїми ідеями. Чи не так?

— Ет, ідеї!.. Ідеї в наш час нічого не варті, пане Дуглас. Вони можуть бути лише прикриттям корисливих намірів.

— Невже ви не визнаєте ніяких ідей?

— Ніяких, крім суто негативних.

— А саме?

Мій погляд мимоволі прикипає до жіночих ніжок, що зухвало схрестилися за три метри від мене. Може, вони трохи заповні, але гарної форми. Жінка дивиться кудись у бік дансингу, не звертаючи на мене ніякої уваги.

— Наприклад, я проти соціалізму, — промовляю я, насилу переводячи погляд на свого співбесідника. — Мене ніхто не запитував, бажаю я будувати соціалізм чи ні, — значить, мені хотіли силою нав'язати його. Але я не знаю, що протиставити соціалізму, і взагалі ці високі ідеї мене не обходять. Досить з мене особистих клопотів. Нехай кожний влаштовується, як сам знає. Це найкраща політична програма.

— Отже, ви до деякої міри анархіст?

— Та-а, — мимрю я, відчувши, що жіночі ніжки знов оволоділи моїми думками, мов нав'язлива ідея. — Якщо вам здається, що я анархіст, нехай буде так. Мені байдуже.

— Що сталося з Младеновим? — повертає полковник на своє, збагнувши, що сусідній столик відволікає мене.

— Сталося так, як я й передбачав. Можливо, я не