— Собаки білочолих! — звернувся Орлина Голова до бандитів.— Рада великих вождів могутнього племені команчів вирішила вашу долю. Ви жили, мов дикі звірі. Постарайтеся ж померти не так, як помирають полохливі старі жінки. Будьте мужні, і Великий дух — володар життя, можливо, зглянеться на вас.
— Ми готові,— гордо підносячи голову, відповів за всіх Франк— Прив’язуйте нас до стовпа тортур, вигадуйте найлютіші муки, ви не почуєте від нас ні стогону, ні скарг.
— Брат наш Щире Серце,— продовжував вождь,— клопотався за вас, і рада зважила на його волю. Вас не піддаватимуть тортурам.
Така поблажливість не тільки не обрадувала бандитів, а навпаки — обурила їх. Білі, що живуть у преріях, часто переймають не лише звичаї, а й психологію індійців. Тому спершу бандити сприйняли сказане Орлиною Головою як зневагу до себе й почали ремствувати.
— Яке право мав Щире Серце клопотатися за нас?— закричав Франк.— Хіба він не вважає нас за мужчин? Хіба він гадає, що піддані тортурам, ми будемо кричати й просити пощади? Ні, не діждете цього! Прив’язуйте нас до стовпа тортур. Вам ніколи не вдасться вигадати такі муки, яким піддавали ваших воїнів ми, коли вони потрапляли нам до рук.
Трепет гніву пробіг по лавах індійців, а бандити вітали слова Франка схвальними вигуками.
— Собаки! Кролі!—кричали вони.— Команчі — старі баби! їх слід було б повдягати в спідниці!
Щире Серце підійшов до полонених і, піднісши руку, мовив:
— Ви невірно зрозуміли слова вождя. Вам самим надається право обрати собі смерть. Отже, це не образа, а визнання вашої мужності. Людина, яка сама карає себе за свої злочини, хоробріша, ніж той, хто ображає своїх ворогів, щоб розлютити їх і тим уникнути мук і прискорити свій кінець біля стовпа тортур. Ось мій кинджал. Вам порозв’язують руки, і ви, взявши його, самі заподієте собі смерть.
Бандити перезирнулись, і, після хвилинного вагання, всі як один заявили про свою згоду.
— Розв’яжіть їм руки! — наказав Щире Серце.
Перший, показуючи приклад іншим, узяв кинджал
Франк.
— Спасибі і прощавайте! — твердим голосом сказав він Щирому Серцеві і, розстебнувши сорочку, повільно встромив кинджал собі в груди.
Таким чином було знищено страшного капітана Уактено і всю його зграю.
XIX
ДОН РАМОН ГАРИЛЬЯС
Коли генерал зайшов, нарешті, до печери, донья Люс, побачивши його живого й здорового, була щаслива невимовно. Обнімаючи свою палко улюблену племінницю, генерал теж був безмежно щасливий, і вони довго розповідали одне одному про все, чого їм довелося зазнати під час цієї короткої, але тяжкої розлуки.
— Прикро мені, дитя моє,— говорив генерал,— що через мою необачність і нерозважність вам загрожувала така страшна небезпека. Тепер годі. Ми негайно покинемо ці небезпечні місця й повернемося додому.
Серце дівчини стислося, й вона відвернулась, щоб приховати своє хвилювання.
— Що вам таке, Люсіто ? — стурбовано спитав її дядько.— У ваших оченятах бринять сльози?
— Нічого, дядечку, це так...— опускаючи очі, відповіла дівчина— А коли ми маємо виїжджати?
— Завтра ж, якщо це буде можливо. Навіщо зволікати? Експедиція, від якої залежало щастя останніх днів мого життя, на жаль, не вдалася, і нам більше нічого тут робити. Ми й так занадто рискували. Розшуки мої не принесли мені нічого, крім розчарування.
— Які розшуки, дядечку? Що ви маєте на увазі?
— Нічого, дитя моє. Є речі, про які краще не згадувати. Минуле не повернути, а я зробив марну спробу воскресити його і натомість мало не занапастив ваше життя. Облишмо цю тему. Поговоримо про щось інше. Між іншим, я досі не познайомився з матір’ю Щирого Серця, а я мушу подякувати їй за все, що вона для вас зробила. Вона тут?
— Тут, але вона робить зараз перев’язку Веселій Вдачі.
— Бідолашний юнак! У якому він стані?
— О, йому вже краще, дядечку. Лікар каже, що рана не дуже серйозна й що за кілька днів він буде на ногах.
— Ну, слава тобі, боже. Це мужній і відважний юнак.
І як самовіддано він любить свого друга! Заради нього він ладен був віддати своє життя. А втім, Щире Серце тут люблять усі, і, здається, його просто не можна не любити.
Донья Люс радісно посміхнулась і зашарілась, але заглиблений у свої думки генерал цього не помітив.
— Щаслива мати, що має такого сина,— продовжував він, зітхаючи.— А я... У мене сина немає.
Генерал замовк і замислився. Донья Люс пригорнулася до нього й, сховавши своє почервоніле личко в нього на плечі, несміливо сказала:
— Дядечку, знаєте, що мені спало на думку?
— Ну що, Люсито?
— Ви зажурені тому, що не маєте сина, якому могли б передати своє ім’я і маєтність, правда ж?
— На жаль, так, дитя моє,— сумно сказав старий.— Надії моїй не судилось справдитись.
— А чому б вам не усиновити Щире Серце? — з наївною дитячою безпосередністю зважилася, нарешті, висловити свою заповітну мрію донья Люс.
Генерал здивовано подивився на засоромлену й рожеву від збентеження дівчину.
— Думка ваша чудова, дитя моє,— відповів він, обнімаючи її з батьківською ніжністю,— та навряд чи здійсненна. Я був би радий мати такого сина, як Щире Серце, але ж у нього є мати. Вона живе ним і заради нього й ніколи не погодиться, щоб він відійшов від неї до зовсім чужої людини.
— Хто знає?!—зовсім зніяковівши, промовила стиха дівчина.
— Та навіть коли б вона й погодилась,— продовжував генерал,— Щире Серце сам не пристане на це. Я знаю людей, дитя моє. Щире Серце належить до тих багатих і сильних натур, які над усе ставлять дружбу й свою особисту свободу. О, я таким і тільки таким хотів би бачити свого сина! Та хто я для Щирого Серця і що можу йому дати? Моє ім’я? Але ж його власне, нехай і прибране ім’я славне тут не менше, ніж у Мексіці ім’я дона Рамона Гарильяса-де-Сааведра. Моє багатство? Але він не проміняє на нього своє привільне життя.
— А все-таки спробуйте, дядечку,— наполягала донья Люс.— Якщо вашу пропозицію відхилять, ви принаймні доведете Щирому Серцеві, що справді вдячні і оцінили його по заслугах.
Дівчина говорила так пристрасно й палко, що генерал не міг не звернути на це уваги, і в думках у нього промайнув ще непевний, але вірний здогад. Він уважно подивився їй в очі і, нарешті,