Старий солдат мимоволі посміхнувся, але одразу ж сховав свою посмішку під нахмуреними бровами і, трохи подумавши, серйозно сказав:
— Ну що ж, Люсито, коли ви так на цьому наполягаєте, я спробую виконати ваше бажання. Підіть, попросіть, будь ласка, Щире Серце і його матір зробити мені честь і вийти до мене.
Дівчина радісно схопилася з місця й побігла.
Залишившись на самоті, генерал глибоко замислився
Через кілька хвилин до печери зайшли Щире Серце і донья Хесусіта.
— Ви хотіли нас бачити, доне Рамон? — уперше називаючи генерала його ім’ям, сказав Щире Серце.— Ми до ваших послуг.
Генерал підвівся їм назустріч і, віддавши загальний уклін, промовив, звертаючись до доньї Хесусіти:
— Я щасливий, сеньйоро, що маю нарешті нагоду подякувати вам за вашу ласкаву прихильність до моєї племінниці й за те піклування, яким ви оточили її в ці тяжкі для нас дні.
Донья Хесусіта, яка, ввійшовши до печери, спинилась у ЇЇ темному кутку і стояла там, нервово кутаючись у свою довгу шаль, відповіла на ці люб’язні слова мовчазним поклоном.
— А для того, щоб подякувати вам, друже мій,— продовжував генерал, перевівши погляд на Щире Серце,— я просто не знаходжу слів.
— Не треба ніяких особливих слів, доне Рамон,— сухо заперечив Щире Серце.— Зрештою, я не зробив нічого незвичайного. Я просто виконав свій обов’язок і...
— Ні, ні, мій друже,— перебив його генерал.— Я зобов’язаний вам усім. Ви врятували життя моїй племінниці й мені, і ми полюбили вас, як рідного... Нехай же не дивує вас те, що я скажу вам зараз. Мені хотілося б, щоб ми стали рідними справді. Колись у мене був син...
Голос генерала затремтів, і він на мить змовк, стримуючи своє хвилювання, а Щире Серце рвучко підвів голову й відразу ж знову втупив очі в землю.
— Так, колись у мене був син,— продовжував генерал,— та я сам... сам став причиною його загибелі. Тепер я вже старий і немічний, біля мене нема нікого з близьких мені людей і в домі в мене пустка. Я живу самотньо, без друзів і без рідних. У мене немає спадкоємця, якому я міг би залишити свій найцінніший скарб,— скарб значно дорожчий, ніж все моє багатство. Я кажу про моє незаплямоване ім’я, що перейшло до мене з глибини віків від довгого ряду моїх славетних предків. Щире Серце! Я прошу вас замінити мені сина!
Почувши цю несподівану для себе пропозицію, Щире Серце здригнувся й розгублено, ніби шукаючи допомоги й поради, подивився на свою матір. І тут донья Хесусіта відкинула
з обличчя шаль, підійшла до генерала, поклала йому руку на плече і, пильно дивлячись йому в очі, сказала:
— Нарешті, дон Рамон Гарильяс-де-Сааведра, ви закликаєте до себе сина, якого так безжально покинули двадцять років тому!
— Боже мій! Хесусіто! — прошепотів пополотнівши генерал.— Сину!.. Сину мій!.- Рафаелю, Хесусіто! Простіть мені, коли можете, й поверніться до мене!
— Годі, тату! — сказав зворушений дон Рафаель, міцно і ніжно пригортаючи до себе матір і походячи з нею до батька.— Би покарали мене жорстоко, але я був того
вартий. Тепер зате я став чесною людиною. Забудьмо ж минуле й будемо думати тільки про щасливе майбутнє. Цієї хвилини до печери зайшла донья Люс.
Генерал кинувся до неї, обняв за плечі й підвів до дружини та сина.
— Дитя моє,— сяючи від щастя, сказав він.— Ви просили мене усиновити Щире Серце... Дозвольте ж мені представити вам мого сина — дона Рафаеля Гарильяса-де-Сааведра. Доля зласкавилась наді мною й повернула мені його тоді, коли я вже зовсім втратив на де надію.
Донья Люс радісно скрикнула, а Щире Серце взяв її руки і вкрив їх ніжними поцілунками.
Одного чудового весняного вечора, щось через двадцять років після описаних подій, в околицях невеличкого мексіканського міста Гермозильо, по дорозі риссю їхав вершник. На ньому був костюм сільського землевласника — смугасте серапе4, що спадало з плечей і вкривало круп коня, крислатий фетровий капелюх, на ногах важкі ботфорти з товстими срібними острогами, а при лівому боці, як і в кожного мексіканця, висів кинджал.
Коли на пагорку вдалині вималювалися обриси гасієнди, вершник пришпорив коня й останні метри промчаз учвал. При його появі другий вершник голосно його окликнув, а кілька собак застрибало навколо нього з радісним гавканням.
— Нарешті ви приїхали, Весела Вдачо! — гукнув другий вершник.— Ми чекаємо вас уже понад годину і почали турбуватись.
Вони потиснули один одному руки й в’їхали у ворота гасієнди, які широко перед ними відчинились. Кілька слуг стояло біля воріт, тримаючи в руках смолоскипи. Їх мерехтливе світло осявало кількох чоловіків і жінок, що поспішали назустріч прибулим.
Господар гасієнди підійшов до вершників, ведучи попідруч немолоду, але вродливу жінку. Навколо них, блискаючи цікавими оченятами, юрмилося шестеро чарівних дітлахів, мов дві краплини води схожих на своїх батьків. Трохи осторонь, в тіні, стояла літня дама, а поруч неї зовсім похилого віку чоловік. Усі радісно оточили Веселу Вдачу.
Весела Вдача зліз з коня, і всі рушили до їдальні. До столу сіло близько сорока душ. За давнім, патріархальним звичаєм, якого в цій гасієнді держалися й досі, слуги тут їли разом з господарями.
Коли всі трохи підживились і задовольнили перший голод, почалася жвава розмова.
— Ну, що, Весела Вдачо,— спитав старий,— вдало-
ся вам натрапити на сліди ягуара?
— Слід знайдено, генерале,— відповів Весела Вдача,— але боюсь, що ягуар не один, і наша худоба ще не раз постраждає від нападу цих хижаків.
— Ви цього певні?
— Тату,— озвався господар гасіенди.— В преріях Заходу Весела Вдача мав славу одного з найдосвідченіших мисливців. Не думаю, що він міг помилитись.
— Тоді доведеться організувати облаву. Цих небезпечних сусідів треба позбутись. Як ви гадаєте, доне Рафаель?
— Я збирався зробити це, тату,— відповів Щире Серце.— Чорного Лося вже попереджено, й він, мабуть, уже все приготував для полювання.
Раптом відчинилися двері і до їдальні ввійшов літній індієць в убранні воїнів племені команчів, його вітали радісними криками. Дон Рафаель підвівся з місця й пішов йому назустріч.
— Орлина Голова! Орлина Голова! — вигукували діти, оточивши вождя гомінливою зграйкою.
