— Ми чекали вас до заходу сонця, вождь, — дружньо сказала донья Люс.— Недобре змушувати чекати себе так довго.
— Орлина Голова ішов по сліду ягуара,— урочисто оголосив індієць.— Нехай дочка моя не боїться: ягуари мертві.
— Що? Ви вже їх вбили? — жваво запитав дон Рафаель.
— Брат мій побачить: шкури дуже добрі. Я залишив їх на подвір’ї.
— Вождь,— сказав генерал,— я бачу, ви завжди будете нашим провидінням.
— Мій батько говорить добре,—відповів Орлина Голова.— Слова ці вклав йому в уста Великий дух — володар життя. Сім’я мого батька — моя сім’я.
Після вечері всі вийшли на подвір’я оглянути шкури. Вони справді були чудові, й кожний з присутніх палко поздоровляв Орлину Голову, віддаючи належне його спритності й сміливості. Потім господарі й гості повернулись у дім, щоб у великому залі закінчити вечір дружньою розмовою.
З дітей тільки старшому синові Щирого Серця дозволялося залишатися при вечірній розмові. Він, звичайно, не відмовився від нагоди ще раз послухати спогади про давні пригоди своїх батьків у таємничих преріях Заходу і без церемоній вмостився на колінах вождя.
— Чого хоче маленький білочолий хлопчик від вождя команчів? — серйозно спитав його Орлина Голова.
— Я хочу,— відповів маленький Рафаель,— щоб великий вождь розповів мені ще одну історію про прерії.
— Але Орлина Голова розповідав уже тисячі таких історій, і син Щирого Серця знає їх усі.
— Дарма, я можу слухати їх ще багато разів,— відповів маленький Рафаель.— Адже великий вождь ніколи не розповідає їх однаково.
Переможений такою незаперечною аргументацією. Орлина Голова пильно подивився на вогонь своєї люльки і глухуватим гортанним голосом почав історію, яку ви щойно прочитали.
Стор.