- 1
- 2
- 3
- 4
- . . .
- последняя (18) »
— Ну… ми спробуємо… — Женя знову перезирнувся з Вітасиком.
— Спробуємо, — кивнув Вітасик.
Розділ II
До справи підключається капітан міліції Попенко, а згодом дружина капітана міліції Горбатюка.
Капітан міліції Анатолій Петрович Попенко був завзятим рибалкою. За будь-якої вільної хвилини та слушної нагоди хапав вудочки й гнав на Дніпро. Сьогодні в нього саме почалася відпустка, а дружина «відпускалася» лише через тиждень, і тільки тоді вони мали їхати у село до його батьків, де вже два місяці гостював їхній п'ятирічний Андрійко. І тому не дивно, що Анатолій Петрович схилявся з вудочками над водою на десятому причалі, коли сталася ота пригода з капітаном Пилипеєм. Вудочок у Анатолія Петровича було три, і, захоплений поплавцями, він не встеріг самої пригоди, що сталася біля третього причалу, де швартувався «Квітка-Основ'яненко», бачив лише натовп цікавих. І, вгледівши знайомих хлопців Женю Кисіля та Вітасика Дорошенка, що заклопотані йшли звідти набережною, звичайно, не втримався і спитав: — Привіт, хлопці! Що там таке сталося? Хлопці наче зраділи, побачивши капітана Попенка, і, перебиваючи один одного, почали розказувати. Під кінець Женя Кисіль сказав: — По-моєму, це варте уваги слідчих органів. — Так-так, — мотнув головою Вітасик Дорошенко. Після тієї дивовижної історії з таємничим голосом за спиною вони виявляли особливу пильність і всюди шукали кримінальної таємниці. Попенко поблажливо усміхнувся: — Ну, хлопці, не поспішайте. Так усіх на світі, без винятку, запідозрити можна. Тим більше ви кажете, що коли капітан говорив з матросом Платошею, ви нічого не чули. А як говорив той Ципа — то слово в слово. Не виключено, що вам щось учулося. — Обом одне й те саме? — недовірливо скривився Женя. — Не виключено. Вірні добрі друзі і думають і почувають однаково… Раптова поява на кормі якогось хлопчика просто могла здивувати капітана, він позадкував, від несподіванки перечепився й шубовснув. — А чого ж капітан запевняв Платошу, що ніякого хлопчика взагалі не було? — спитав Вітасик. — Ну, як ви не розумієте! Незручно було йому, що він, капітан, начебто злякався якогось пацана і впав у воду. Реноме своє захищав. — Що? — Ну, честь мундира капітанського. Хлопці зітхнули. Не хотілося їм розлучатися з думкою, що вони були свідками чогось дивного й загадкового. Але Анатолій Петрович говорив логічно й переконливо. І таємничий Ципа буквально на очах перетворювався на звичайного пацана, який своєю несподіваною появою призвів до кумедного випадку з капітаном. І вже не були вони певні на сто відсотків, що справді чули оті дивні слова. Коли люди аж надто чекають таємниць, уява іноді підводить їх. Хлопці ще раз зітхнули і попрощалися з капітаном Попенком. Анатолій Петрович якусь годину постирчав над байдужими нерухомими поплавцями і змотав вудочки. Кльову не було. Вдома, біля дверей ліфта, вій зіткнувся із своїм другом і сусідою капітаном Горбатюком Степаном Івановичем, який повертався з роботи. — О! Ну як улов? — Ні хвоста! — махнув рукою Попенко. — То заходь до нас. Жінка якраз борщ приготувала і ковбаси домашньої підсмажила. Нема кращої риби, як ковбаса. Ходімо! Тим більше за агентурними даними твоя обіду не варила. Підганяє до відпустки звітність. Прийде пізно. Попенко спробував відмовлятися («Та я вже поїв у кафе, не голодний, дякую»), але Горбатюк і слухати не захотів: — Не бреши. В жодне кафе у такому вигляді, та ще з вудочками не пускають. Без розмов! І коли двері кабіни на їхньому останньому дванадцятому поверсі розчинилися, воля капітана Попенка була вже зламана. — Ну гаразд, зараз переодягнусь і зайду. Смажена домашня ковбаса так принадно шкварчала і видавала такі запаморочливі пахощі, а борщ так апетитно парував, що капітан Попенко заплющив очі і схопився за серце: — Ой! Я зараз зомлію. — Ти ж не тенор, — засміялася Ніна Олександрівна і раптом прикусила язика. Горбатюк кинув на неї швидкий погляд: — А що — твої тенори вже й умлівають? Ніна Олександрівна нічого не сказала, одвернулася до плити, розливаючи ополоником борщ у тарілки. Обідали вони, як завжди, на кухні. — Та що там тенори, зараз капітани з кораблів у воду падають, — засміявся Попенко. І почав розповідати про випадок на пристані. А коли він вимовив ті слова, які за твердженням хлопців начебто сказав Ципа капітану Пилипею, Ніна Олександрівна раптом зойкнула, випустила з руки ополоник, і він булькнув у каструлю, розбризкавши борщ по плиті. — Що таке? — звів на неї очі Горбатюк. — Ні, нічого, — знітилася Ніна Олександрівна. — Ти, мабуть, забула, що я все-таки слідчий… — усміхнувся Горбатюк. — Нам все відомо! Признавайся! — жартівливо нахмурив брови Попенко. — Я обіцяла не говорити, — почервоніла Ніна Олександрівна. — Кому? Сокирку? — Яка різниця, — зовсім розгубилася Ніна Олександрівна. — Ой, дивись! Доведеться, мабуть, мені таки його заарештовувати. — Нічого не вийде. Він щойно відчалив. — Куди? — В Одесу. А потім навколо Європи. — Звичайно, якщо ти обіцяла, то не говори. Але тоді тримай себе в руках. Не виказуй хвилювання. — Це… це просто неймовірно, — тихо промовила Ніна Олександрівна. — Ну хоч не інтригуй нас далі. — Ні! Я не можу… Я мушу розказати… Бо… бо це дуже… Хай уже пробачає мені Іван Романович, але… І Ніна Олександрівна почала розповідати. Та оскільки вона дуже хвилювалася, збивалася і по кілька разів повторювала одне й те саме, ми не будемо передавати її розповідь, а просто повернемося у вчорашній день.Розділ III
«Не кажіть нікому! Навіть чоловікові!»
Дружина капітана міліції Горбатюка Ніна Олександрівна працювала адміністратором у філармонії. Багато було у філармонії артистів — і тенори, й баритони, й баси, навіть один бас-профундо, тобто такий низький, густий і громоподібний, що коли він брав найефектнішу ноту, з люстри градом сипалися на голови глядачам кришталеві висюльки, а в кабінеті головбуха сам собою одчинявся сейф. Але все-таки не той бас-профундо, не інші баси й баритони, а звичайнісінький ліричний тенор Іван Романович Сокирко був найбільшим улюбленцем публіки й адміністрації. Бо не лише сила голосу обумовлює успіх співака, а щось таке, чому немає назви на людській мові, що зветься душею пісні, а що таке та душа, ніхто сказати не може. І коли співав Сокирко «Дивлюсь я на небо, та й думку гадаю, чому я не сокіл, чому не літаю», погляд його враз робився соколиним, а за плечима, здавалося, виростали- 1
- 2
- 3
- 4
- . . .
- последняя (18) »