пам’яттю, виправлялися орфографічні помилки, електронні сигнали металися по плівці, і вузенька смужка-рядок, що виповзала збоку, наклеювалася на барабан. Звісно, на такому складному шляху траплялися й помилки, особливо з іменами власними, яких не було в машинній пам’яті. І я міг із задоволенням ловити машину на помилках. Вона робила їх не менше, ніж я в диктанті.

— Дідусю, вона написала «палата» замість «Паллада».

— Сиди тихенько, Павлику, не відвертай мене!

Втім, частіше я й сам не хотів відвертатися. Адже розповіді дідуся були мов збірка пригодницьких оповідань.

Затамувавши подих слухав я про небезпечні польоти до пилового кільця Сатурна, про неймовірне тяжіння на Юпітері, про супутники Марса, з яких можна зістрибнути, розбігшись.

Але найкраще дід описував (ви й самі можете переконатися, читаючи мемуари) наближення до нового світу. Стільки разів повторювалася ця подія в його житті, і завжди вона хвилювала його, навіть при спогадах.

Мета близька. Позаду довгі місяці, а то й роки очікування, безмовного польоту в порожньому просторі. І ось одне зі світил, найяскравіше, стало мов намистинка, через день мов горошина, мов вишня, мов абрикоса. А там уже величезна золота куля висить на небосхилі. На ній тіні. Що це — хмари, моря, базальтові рівнини? На тінях щербини. Затоки, ліси, ущелини, прямовисні стіни? Білі прожилки. Снігові хребти? Смуги світлого пилу — замерзлі річки? А чи є там рослини? І тварини? А може, розумні істоти, які знають, що два на два — чотири і квадрат гіпотенузи дорівнює сумі квадратів катетів, зрозуміють нашу мову, пояснять свої думки?

— Дідусю, Павлику, обід вичахає, йдіть їсти!

— Зараз я закінчу, Катю.

— Дідусю, соромтеся! Який приклад ви подаєте дитині! Він також каже: «Зачекай, мамо, я зайнятий». А я, між іншим, не лише мама, але й лікар, мені не так уже й цікаво тричі підігрівати обід…

З ранку біля телефону чергував автомат-секретар. На всі дзвінки він відповідав механічно: «Павла Олександровича зараз немає. Зателефонуйте після четвертої. Що потрібно передати? Я запишу». Після обіду прилад від’єднувався, дідусь вислуховував записи, телефонував сам, відповідав на листи Він був депутатом — до нього зверталися щодо доріг, лікарень, дитячих садків і клубів. Він був членом наукових товариств — йому надсилали на відгук наукові та популярні рукописи, пропозиції і проекти освоєння планет. Він був просто знаменитою людиною — йому писали молоді люди, радячись у виборі професії, просячи допомоги, щоб стати на роботу в Космічний Раднаргосп^[1] (охочих було надто багато).

Як людину шановану, дідуся частенько запрошували до Москви й інших столиць, щоб відзначити якусь урочисту подію: пуск геліостанції, закладку пам’ятника, ювілей ученого. Йому довелося зустрічатися з найбільшими вченими і громадськими діячами, брати участь в історичних подіях. Підпис Чарутіна стоїть на Договорі про створення Всепланетного Союзу. Разом з німцями, американцями, китайцями та арабами дідусь у вагонетці віз на переплавку в мартенівську піч Миру останні кулемети і снаряди. Дідусь їхав у потязі Дружби по Берінговій греблі з Аляски на Чукотку і натискав кнопку, пускаючи в дію першу установку з отеплення Антарктики.

Для мене дід був живою енциклопедією, підручником зі всіх предметів і зразком у житті. Мама казала, що я схожий на нього: такий самий ніс і чоло. Але вчився я середньо і з чистописання отримував трійки. Чи може середній школяр стати великим космонавтом? Чи не час братися за розум? І з безпосередністю одинадцятирічного хлопчика я запитав:

— Дідусю, ти завжди був великим, з самого дитинства, чи потім зробився, коли закінчив інститут?

І старий, гладячи мене по голові, відповів серйозно:

— Я ніколи не був великим, дружочку. Це не я цікавлю людей, а моя справа. У кожної епохи є своя улюблена професія. В середні віки шанували лицарів, на арабському Сході — купців, у інші часи — моряків, письменників, льотчиків, винахідників. Я жив, коли все людство захоплювалося космосом. Мені пощастило — мене призначили в розвідку. Книга моя — це не враження Чарутіна, не пригоди Чарутіна, це докладний звіт розвідника. Ми, космонавти, — улюбленці двадцять першого століття, про нас пам’ятають завжди, запрошують насамперед, садовлять у перший ряд. Не за заслуги, а тому, що люблять, мов маленьку дитину, наче вродливу дівчину.

Такі пояснення лише підкріплювали моє честолюбство. Не за заслуги — тим краще. Отже, можна стати великим і з трійкою з чистописання.

— Дідусю, коли я виросту, я також буду космачем.

— Не раджу, любий.

— Чому, дідусю?

— Виростеш — зрозумієш.

І, мовби відповідаючи мені, дідусь продиктував того дня електростенографістці (цей уривок потім увійшов до XXIV розділу II тому):

— «Мені випало щастя народитися на зорі епохи великих космічних відкриттів. Я ровесник першого штучного супутника. Мої дитячі роки збіглися з дитинством астронавтики. Місяць був підкорений людьми перш, ніж я виріс. Юнаком я мріяв про зустріч з Венерою, зрілим — про Юпітер, літнім — про старий Нептун. Техніка здійснила мої мрії. Менше ніж за сторіччя, за час мого життя, швидкості виросли від 8 до 800 км/сек. І володіння людства розширилися неймовірно: в середині минулого століття — одна планета, куля з радіусом у шість тисяч триста кілометрів, зараз — сфера з радіусом в чотири мільярди кілометрів. Ми стали сильнішими й розумнішими, збагатили фізику, геологію, астрономію, біологію, порівнюючи наш світ із чужими. І лише одна мрія не здійснилася: ми не зустріли братів по розуму. Ми не втомилися, раді були б продовжувати пошуки, але далі йти нема куди. Попереду міжзоряний простір, і ми не в змозі його подолати. Пройдено чотири світлові години^[2], а до найближчої зірки чотири світлові роки^[3].

У нас є швидкість 800 км/сек. Потрібно в сотні разів більше. До інших сонць ми рушимо не скоро, дехто каже — ніколи. Фотонна ракета та інші, ще сміливіші проекти наразі залишаються проектами. Епоха космічних відкриттів закінчилася, в кращому разі перервана на два-три століття. Настав передих, пора освоєння. Відкривати нема що. Космоплавці стають космічними водіями. Тепер наша справа доставляти інженерів і фізиків на планети».

Я чув, як дід диктував цей уривок, і, звісно, не збагнув нічого. А Павло Чарутін весь у цих словах. Подумайте, яка доля! Капітан дійшов до межі. Далі летіти нема куди. Відкривати світи нема де, а стати космічним візником не хочеться. І дідусь покинув космічні дороги. Спокій, шана, внуки, мемуари і двері «Сезам, відчинись». Так би він і закінчив своє життя, якби в нього не втрутився Радій Григорович Блохін, технік-будівельник