за фахом, порушник спокою за покликанням.

* * *

Він з’явився в нас уже влітку. Рівнина з блакитними заметами перетворилася на усипаний конюшиною луг, гарячий, напоєний ароматом меду, а біла гладінь за дачею стала Куйбишевським морем. Стоячи біля хвіртки, я слухав шумний прибій. Інші хлопці, засукавши штани по коліно, глибокодумно дивилися на саморобні поплавці, що танцювали в сліпучих відблисках. Мені страшенно кортіло приєднатися до них, але мама не дозволяла мені спускатися до моря. «Не смій купатися, поки не навчишся плавати!» — казала вона.

І ось за соснами почувся стрекіт, показалися чиїсь ноги, і чоловік, що незграбно приземлився, запитав, відстібаючи аероранець:

— Де тут дача Чарутіна, юначе?

Листи до нас надходили пачками, але незнайомі відвідувачі бували рідко. Не кожен зважиться летіти дві-три години від Москви до дачі і стільки ж назад, коли можна домовитися і по телефону. У діда бували лише старі друзі по космосу, у мами — переважно хворі. Я уважно оглядів гостя. Переді мною був маленький розпатланий утомлений чоловік років тридцяти. У космос, я вважав, брали лише богатирів на кшталт мого діда. І значка у гостя не було — золотого Сатурна в петлиці. Такий видавали тим, хто побував за орбітою Місяця. Подорож на Місяць справжні космачі не вважали за космічну. Серед педагогів у мій час точилася суперечка, чи не вважати Місяць за частину Землі — сьомий відокремлений материк, чи не передати його з астрономії в географію.

«Значка немає, значить, хворий», — вирішив я. І сказав:

— Прийом почнеться о четвертій годині. Я проведу вас до альтанки.

Про всяк випадок я тримався на поважній відстані. Серед маминих хворих могли бути ненормальні. Нишком, із боязливою цікавістю я спостерігав за цим. Ну звісно, ненормальний. Бігає по альтанці, жестикулює, перекинув горщик із кактусом, землю висипав, збирає руками, замість того щоб попросити совок.

— Ви не хвилюйтеся, хворий, — сказав я, набравшись хоробрості. — Лікар прийде рівно о четвертій.

Гість здійняв руки до неба.

— Юначе, куди ви мене завели? Я питав дачу Чарутіна. Мені потрібен Павло Олександрович, знаменитий космонавт.

Червоніючи по вуха, я повів його в кабінет прадіда.

Я був такий збентежений, що знову помилився, сказав:

— Дідусю, до тебе хворий!

Старий підхопив мою помилку, перетворив її на жарт.

— То на що ви скаржитеся? — запитав він добродушно.

— Скаржуся? — вигукнув відвідувач. — Мені є на що скаржитися. Хоча б на глухоту, на загальну глухоту фахівців…

Радій Блохін належав до вимираючої вже породи прожектерів^[4]. Щоб бути прожектером, потрібні чудове здоров’я, цілеспрямованість, наполегливість самовпевненість і головне… прекрасна нездатність до самокритики. Втім, серед них трапляються і справжні винахідники. На жаль, відрізнити їх так само важко, як важко з сотні початківців віднайти справжнього поета.

До зірок Блохін мав непрямий стосунок. Технік-будівельник за освітою, він працював на будівництві Головного міжпланетного вокзалу у Східній Африці, на горі Кіліманджаро. Фахівця, що потрапив у чужу царину, тягне все переробити по-своєму. У той час — на початку століття — вже було ясно, що всі планети непридатні для заселення і майже всі надаремні для людей. І Блохін пропонував перетасувати планети: Венеру і Марс перегнати на земну орбіту, Марс забезпечити штучною атмосферою, а атмосферу Венери очистити від вуглекислого газу. Він пропонував іще розколоти на частини великі планети — Сатурн, Уран і Нептун, — щоб зменшити там силу тяжіння, а уламки підігнати ближче до Сонця за допомогою атомних вибухів. На Тритоні він гадав поселити колонію дослідників і відрядити їх у міжзоряний рейс. За його розрахунками, тисяч за сто років Тритон міг би обійти всі навколишні зоряні системи. Ще він збирався дітей виховувати на Юпітері, в умовах підвищеного тяжіння, щоб молоді кістки у них зміцніли і на Землі всі вони стали б силачами. А людей похилого віку він хотів поміщати на Місяць, де рухатися ще легше, ніж на Землі.

На здивування Блохіна, ці величні проекти незмінно відкидалися. Їх не хотіли обговорювати в інститутах, не хотіли публікувати в журналах. Блохін не полінувався злітати на Куйбишевське море, до мого діда… І почув таку відповідь:

— Ваша біда, Радію Григоровичу, в тому, що думки у вас відірвалися від тіла. Тіло у нашому сторіччі, а думки у двадцять третьому. Не потрібно нам зовсім розселятися по Сонячній системі, нам на Землі зручно і просторо. Ваші ідеї знадобляться років через двісті. Напевно, ви запишаєтеся: ось, мовляв, який я прозірливий. І дарма. Немає ніяких заслуг у тому, щоб займатися невчасними проблемами. Коли буде потрібно й можливо, люди проведуть реконструкцію планет. І тоді вони без зусиль продумають усе, що займає вас зараз.

Блохін не погодився зі старим, але не образився.

Жити подумки в майбутніх століттях йому здалося почесним. Він продовжував посвячувати Павла Олександровича в подробиці своїх проектів. Старий із усмішкою розвінчував його ідеї, але незмінно запрошував на наступний вихідний.

Ймовірно, йому подобалися не проекти Блохіна, а його півняче завзяття, завзяття молодості. З часом Радій Григорович став у нас своєю людиною, днював і ночував, ходив у оранжерею, слухав, як дід диктує спогади, а за столом просторікував про орбіти, нахили, періоди і ексцентриситети^[5]. Навіть мама, не витримавши, обурилася якось за обідом:

— Радію Григоровичу, все-таки непристойно — сидите поряд із дамою, хоч би слівце промовили людське! Я ж нічого не розумію.

Блохін смішно притиснув руки до грудей.

— Катерино Кімівно, даруйте великодушно, це не грубість, а нещастя. Все життя мене не розуміють. Утім, люди взагалі не розуміють одне одного.

Це була його улюблена теорія — люди не здатні зрозуміти одне одного. Жінки не розуміють чоловіків, дорослі — дітей, люди мистецтва — техніків, а головне — фахівці не розуміють нефахівців.

— Ач тебе ущемили в Міжпланетному Комітеті! — сміявся дід. — Я ж-бо зрозумів.

— Ні, і ви не зрозуміли, — наполягав Блохін. — Ви не зрозуміли, що проект треба розробляти негайно.

— А я пояснював, чому не треба. Отже, ти не зрозумів мене.

* * *

Якийсь час Блохін прилітав до нас щовихідного, потім зник місяці на два і несподівано з’явився вранці у будень.

Він порушив священні години диктування, вбіг до кабінету і закричав, щойно привітавшись:

— Павле Олександровичу, прошу, відірвіться на хвилинку!

Дід знехотя вимкнув стенографістку. Я був невдоволений ще більше: Блохін перервав нас на підході до Нептуна.

— Новий проект? —