- 1
- 2
- 3
- . . .
- последняя (78) »
Іван Білик
ТАНГО
Розділ 1
Аще хто рече, іже бога люблю, а брата своєго ненавижу, лож єсть.Нестор Літописець«Повість времянных лет»
Вилізши з переповненого двоповерхового автобуса, Сергій Ряжанка став біля афішної тумби й оглянувся довкола. Центральною вулицею в шість рядів повзли лімузини, автобуси, вантажні машини, возики, запряжені мулами й віслюками. Вся ця барвиста смуга раз у раз зупинялася, підкоряючись помахові руки поліціянта, й водії та погоничі, звиклі до такого способу пересування, спокійно вистромляли голови з кабін, перехилялися через полудрабки, перемовлялись, навіть не минали нагоди зачепити словом перехожу красуню. «Содом і Гоморра, — знехотя подумав Сергій. — Людина вигадала автомобіль для швидкості й тим самим прирекла себе на темпи черепахи… Чудасія». Він ковзнув очима по строкатому ряді неонових вивісок. Мабуть, тут. Проштовхався крізь щільний людський потік і рішуче зайшов у великі двері, над якими миготіли мертві сині літери: «Санта-Лючія». Але на порозі кав'ярні завагався. Всередині повнісінько елегантно вбраних чоловіків і жінок, і Сергій мимоволі зиркнув на свій пом'ятий піджак. Та вагався недовго. Треба було відшукати вільний столик. Але то, виявилось, не так просто. Сергій перетнув зал і вже хотів був повертати до виходу, коли почув поряд: — Якщо сеньйора влаштовує, — прошу за мій стіл. Чорненький чоловічок у старанно випрасуваному сірому спортивному костюмі кумедно морщив носа, привітно всміхаючись. — Мені потрібен вільний стіл. — То будь ласка, сеньйоре, я збираюсь додому. — Сергій неохоче сів. Помітивши нового клієнта, до нього крізь лабіринт столиків продирався кельнер. — Прошу, сеньйоре? — запитально вклонився він. — Два віскі й кухоль імбирного пива. — Пива немає. — Тоді кальвадос. Подвійний. Усе… Ні, ще одне. Запишіть моє прізвище — Ряжанка. Мене повинні спитати. Кельнер щось помітив у блокнотику і, буркнувши під ніс, відійшов. У таких голодранців заробиш… А чорнявенький сусіда знову весело зморщив носа. Це дратувало Сергія. Ще, чого доброго, полізе знайомитись. Мабуть, балакун якийсь… А той і справді не примусив на себе довго чекати. — Так би мовити, «ділове побачення»? — Так би мовити, — підкреслено сухо відповів Сергій і виразно глянув на стінний годинник: збирався ж ти додому! Сусіда ще дужче зморщив носа. — Я ваш натяк зрозумів. Умова — над усе. Як тільки прийде ваша знайома, мене тут і сліду не буде… А ви, бува, не іммігрант? — Яке це має значення?.. — Отже, іммігрант. Поляк? Сергій стенув плечима. — Ні. — Чех? — Ні! — Росіянин? — Н-ні!.. — То не болгарин же ви, хай йому чорт!.. — впадав настирливий незнайомець в азарт. — А я вважав, що знаю всі слов'янські типи! — Чому саме болгарин? — Ну, ще є серби, хорвати, чорногорці, босняки, герцеговінці, словаки… Ні? — Ні, — кисло всміхнувся Сергій. — То, може, українець? — Можливо… — Навіщо так скептично? Я, наприклад, не соромлюсь називатися болгарином. Моя країна маленька, але багатьом великим фори дасть. Не доводилося бувати в Болгарії? — Не доводилося… — Сергій демонстративно напіводвернувся. Певно, якийсь комуніст. Звідти. І чого прилип, наче смола? Кельнер підійшов, поставив на стіл келих подвійного кальвадосу й мовчки зник. Оркестр грав старезне танго. «Бе-са-ме. Бесаме мучо…» Елегантні пари старанно натирали підошвами дансинг. Дві розмальовані дівулі затримались біля столика й кинули на самотніх чоловіків недвозначні погляди. Та, помітивши, що на них ніхто не звертає уваги, подалися шукати інших. Хвилин зо дві панувала мовчанка. — Ви, юначе, не думайте, я теж… іммігрант. Сергій здивовано блимнув на нього. — Ви… не психолог? — Кожного життя вчить бути трохи психологом, — почулось у відповідь. При цьому ніс болгарина перестав насмішкувато морщитися. — Досвіду ми з роками набуваємо. Часом і грошей… Але не це головне. Іншого нам усім тут бракує… Сергій нараз вихилив півкелиха. — А саме? Болгарин уважно глянув на Сергія й повільно, по складах, мов учитель на уроці, проказав: — Того, без чого навіть останній жебрак не може жити: бать-ків-щи-ни… Сергій, допиваючи кальвадос, аж похлинувся й зайшовсь лютим кашлюкою. — Що?! Але болгарин повторити не встиг. Цю мить над самим вухом у Ряжанки пролунала соковита полтавська гутірка: — А-а! Є ще порох у порохівницях! Не перевелося той… козацтво на Вкраїні! Коли Сергій нарешті видерся з цупких обіймів Левонтія Горбатюка й сів на своє місце, болгарина немов і не було. — Що він тобі плів? — запитав Левонтій, кивнувши на вільний стілець, де щойно сидів чудакуватий незнайомець. — Та… нічого особливого… А ти що: знаєш його? — Кого — Абаджієва? На якусь канадську фірму робе. Чи археолог, чи той… палеонтолог… Біс його маму зна! Горбатюк обсмикав поли бездоганно чистого сако й теж сів. Навдивовижу швидко підбіг кельнер. — Добрий вечір, сеньйоре Леон. Що накажете? Сьогодні в нас чудові речі є. О-о! Саме те, що ви любите: біфштекс із козулі, курчата з маніокою, фазан в шоколаді… — Ша, Родріго! Сьогодні дай нам іншого. Бачиш, у мене Друг! — Левонтій глянув на Сергія, який байдуже дряпав нігтем по столі, й змовницьки підморгнув йому, потім знову звернувся до офіціанта: — Отож сковороду картоплі з салом, пів задньої ніжки свинячої… Російська горілка є? — Нема, сеньйоре Леон, — скрушно зітхнув кельнер. — Тоді дві пляшки джину, тільки накриши в них лютого червоного перцю. — Зрозуміло, сеньйоре Леон. Певно, щось національне? — Еге. Давай! — Слухаю, сеньйоре Леон. Заким кельнер виконував замовлення, Сергій спитав: — Ти тут, видно, частенький гість? — Буваю… Ех, братку, моя б воля, я б тебе зараз той… нагодував знаєш чим? Борщем, затовченим старим салом, варениками в сметані, по чарчині горілки з перцем… Як у нас дома, на рідній Україні… Ну, та вже той… як є. Може, дасть бог… — Чого ж, я чув, і фазани в шоколаді добрі. Горбатюк з виляском зареготав, хоч і не второпав, що це: похвала чи шпилька. — Не хнюпся, братку, буде й у нашій хаті той… весілля! — Весілля? — Скоро вже, ось побачиш… Про яке «скоре» верзе Горбатюк? Сергій уперше як слід розглянув свого співбесідника. За роки, що не бачились, просто змінився Левонтій. З-під сорочки випирає солідне черевце. Не барило, а все-таки. Руки білі, очиці манюні, позапливали, а пика кругла, мов повний місяць: уткни циркуль у кирпу та обведи —
- 1
- 2
- 3
- . . .
- последняя (78) »