ІСТОРИКО-РЕВОЛЮЦІЙНА БІБЛІОТЕКА

ПОВІСТЬ

Для середнього та старшого шкільного віку

КИЇВ «ВЕСЕЛКА» 1979

Повість про легендарного героя громадянської війни Василя Івановича Чапаева.

Перевидання

Переклад з російської В. ДАВИДЕНКА

Малюнки Є. КОТЛЯРА

Український переклад, видавництво «Молодь», 1973.

Видавництво «Веселка», 1979, ілюстрації.

І. РОБІТНИЧИЙ ЗАГІН

На вокзалі тиснява. Люду — сила-силенна. Цеп червоноармійців по перону ледве стримує жвавий гомінкий натовп. Сьогодні опівночі вирушає на Колчака зібраний Фрунзе робітничий загін. З усіх іваново-вознесенських фабрик, із заводів зібралися робітники проводжати товаришів, братів, батьків, синів… Ці нові «солдати» якісь смішні — і незграбністю, і наївністю: багато хто з них тільки вперше надів солдатську шинелю; лежить вона недоладно, кругом стовбурчиться, підіймається, як тісто в діжі. Та що з того — це хлопцям не заважає лишатися бравими молодцями! Подивись, як цей перетягнувся ременем, наче оса, ледве дихає, сердешний, а хвацько вистукує дзвінкими каблуками; або цей — з молодецькою недбалістю, з виглядом старого вояки опустив руку на ефес незграбно підв'язаної шаблі і поважно-поважно про щось сперечається з сусідом; третій почепив з лівого боку револьвер, на правому — кілька пляшкових бомб, немов гадюкою, обкрутився стрічкою патронів і метушиться з кінця в кінець по площадці, бажаючи хвастонути перед друзями, рідними і знайомими в такому грізному вигляді.

З гордістю, любов'ю, з одвертим захопленням дивився на них і говорив про них могутній чорний робітничий натовп.

— Навчаться, братику, навчаться… На фронт приїдуть — там одразу взнають, почому ківш лиха…

— А що думав — на фронті тобі не в колисці гойдатися…

І всі заворушилися, засміялися, шиями потяглися вперед.

— Он Терентія й не впізнаєш, — у заварці мазаний був, як гніт, а тут ач який… Козир-мозир…

— Фертом ходить, що й казати… А шабля — наче генеральська: бач, як теліпається….

— Терешу, — гукнув хтось сміхотливо, — шаблю сховай у кишеню — козаки відберуть…

Всі, хто стояв ближче, гримнули регітним розсипом.

— Мати візьме капусту шаткувати…

— Зачепишся, Терешку, зламаєш…

— Пальчика вріжеш… Генерал, ликом шитий!

— Ага-га… го-го-го… Ха-ха-ха-ха-ха…

Терентій Бочкін — хлопець років двадцяти восьми, веснянкуватий, рудуватий — оглянувся на жарти добрим, ласкавим поглядом; трохи засоромився й поквапно вхопивсь за шаблю, Що зсунулася набік…

— Я… тобі дам, — погрозився він зніяковіло на юрбу, не знайшовши, що відповісти, як озватися на гарячий потік клинів і дотепів.

— Що даси, Терешу, що?.. — реготали невгамовні жартівники. — На ось насіння пожуй, солдатику божий. Тобі шинелю, мабуть, з теляти дали… Ага-га… Ого-го…

Терентій, усміхаючись, попрямував до вагонів і зник у сірій метушливій гущі червоноармійців.

І щоразу, коли навертався на очі незграбний, — його брали на сміх, поливали дощем ущипливих насмішок, густо просолених дотепів… А потім знову повзли ділові, серйозні розмови. Настрій і теми мінялися швидко, — дрижала нервова, урочиста, чутка тривога. В натовпі точилися пересуди:

— Треба буде — чорта витягнемо з пекла… Скиглили все — взутися нема в що, шинелей нема, стріляти не знаємо чим… А от воно — ач… — І той, що говорив це, тикав пальцем ца вагони, показуючи, що мову веде про червоноармійців. — Вважай, тисячу цілу одягли…

— Скільки, кажеш?

— Та, мабуть, тисяча, а там і ще збирається — і тим усе знайшли. Захочеш — знайдеш, брат, чухатися тут ніколи: приспів час он який…

— Час сурйозний, що й казати, — скріпляла хрипка октава.

— Ну, як же не сурйозний: Колчак от, він пре щосили. Бач, і на Уралі незлагоди почалися…

— Ехе-хе, — зітхнув стйриган, маленький, щупленький дідок у кацавейці, перемерзлий, зморщений, як гриб.

— Так… Як-то воно діла наші теперечки підуть, так уже погано все стало, — поскаржився нудний, сумний голосок.

Йому відповіли серйозно й суворо:

— Хто ж їх знати може; діла самі не ходять, водити їх треба. А ось тобі перше діло — тисяча-бо молодців!.. Це, брат, діло — і велике діло, ве-елике!.. Чути в газетах он — робочих мало по армії, а треба… Робоча людина — вона тямущіша буде за всякого іншого… За прикладом недалеко ходити — Павлушку візьми, Лопаря, — кам'яний, можна сказати, чоловік… І голову має — не пропаде, не бійсь!

— А хто ж каже, звісно…

— Та не те що чоловіки, — ти ондечки на Марфушку на Кожану глянь, теж не тараня молодиця. Іншому, либонь, і чоловікові носа наставить.

Марфа, ткаля, проходячи поблизу й почувши, що мова йде про неї, швидко обернулась і підійшла до гурту. Широка в плечах, широка з обличчя і з широко розкритими голубими очима, трохи конопата, вона на вигляд здавалася значно молодшою за свої тридцять п'ять років. Одягнена в новий солдатський костюм: штани, чоботи, гімнастерка, волосся підстрижене, шапка зсунута аж на потилицю.

— Так мене чого тривожиш? — підійшла вона.

— Чого тебе тривожити, Марфушо, — сама прийдеш. Кажу от, не молодиця в нас Кожана, а кобила безсідельна…

— Тобто я кобила?

— Ну, а хто ж іще? — І враз змінив жартівливий тон. — Кажу, що на воїна ти дуже годяща… от що!

— Годяща не годяща — треба…

— Зрозуміло, що треба… — Він хвилинку помовчав і додав: — Ну, а там — як?

— Що — як? —

— Діла всякі свої?

— Що ж діла… — розвела руками Марфуша. — Дітей у притулки порозтикала, куди їх подінеш?

— Куди подінеш… — співчутливо озвався і співрозмовник. І, важко перевівши дух, сказав співчутливо, мов видихнув з грудей: — Ну, побережемо, побережемо, Марфушо, а ти не турбуйся: побережемо… їдь спокійна, що вже нам тут і робити, як не за вас працювати?.. Прийде, може, час — і ми тоді… га?

— Та от же… — кивнула Марфа, — та й найпевніше, що так воно буде… на одному загоні хіба можна заспокоїтись?.. Неодмінно буде.

— І хлопці, здається, теє,— мотнув головою співрозмовник на вагони.

— Чого ж їм, — відповіла Марфа. — Тільки б їхати, чи що, скоріше: ждати, кажуть, набридло. їхати та їхати — одно чути, чого марудитися?.. Е-гей, Андрєєв! — гукнула