вдаряючи у мури та будинки. Рейневан бачив, у що вони повлучали, та знав, у що цілилися. Обстрілювали Дзьобову вежу і башту над Свидницькою брамою, головні оборонні бастіони з півдня та сходу, а також багаті кам'яниці на ринку й парафіяльний костел. Ян Краловець з Градека був досвідченим воєначальником, знав, кого треба брати за живе і чиє майно нищити. У тому, скільки часу місто оборонялося, зазвичай вирішальними були настрої серед патриціату і кліру.

У принципі після залпу можна було очікувати штурму, але ніщо на це не вказувало. Чергові загони вели з-за шанців обстріл з арбалетів, гаківниць і тарасниць, але решта Сиріток била байдики коло бівуачних вогнищ та кухонних казанів. Не спостерігалося жодної посиленої активності й біля штабних наметів, над якими ліниво розвівалися стяги із Чашею та Пеліканом.

Рейневан повів коня саме в напрямку штабу. Сирітки, повз яких вони проходили, байдуже проводжали їх очима; ніхто їх не зупинив, ніхто не окликнув і не запитав, хто вони такі. Сирітки могли впізнати Рейневана, як не крути, багато хто з них його знав. А ще їм могло бути все одно.

— Голову мені тут відріжуть… — забурмотів із сідла Лінденау. — На мечах рознесуть… Єретики… Гусити… Дияволи…

— Нічого вони тобі не зроблять, — запевнив сам себе Рейневан, дивлячись, як до них наближається озброєний рогатинами та гізармами патруль. — Але краще кажи: «Чехи». Vitáme vas, bratři!! Я Рейнмар Белява, впізнаєте? Нам потрібен медик! Felčar! Покличте, будь ласка, фельдшера.

* * *

Рейневана, як тільки він з'явився у штабі, одразу ж обійняв і розцілував Бразда з Клінштейна, за ним трясти правицею та ляскати по спині взялися Ян Колда з Жампаха, брати Матей і Ян Салави з Липи, Пйотр Поляк, Вілем Єнік та інші, йому незнайомі. Ян Краловець з Градека, гейтман Сиріток і керівник походу, жодним надмірним емоціям волі не дав. І не виглядав здивованим.

— Рейневан, — доволі холодно привітався він із ним. — Дивино, диви. Здоров був, блудний сину. Я знав, що ти ще до нас повернешся.

* * *

— Настає час закінчувати, — сказав Ян Краловець з Градека.

Він водив Рейневана по лініях та на позиції. Вони були самі.

Краловець хотів, щоби вони були самі. Він не був певний, від кого і з чим прибув Рейневан, і очікував якихось таємних послань, не призначених для сторонніх вух. А довідавшись, що Рейневан ні від кого не є посланцем, що він не приніс жодних повідомлень, спохмурнів.

— Настає час закінчувати, — повторив Краловець, піднімаючись на шанець і перевіряючи долонею температуру ствола бомбарди, яку охолоджували змоченими сирими шкурами. Він дивився на мури та башти Стшегома. Рейневан же все озирався на руїни знищеного кармелю. На те місце, де — цілу вічність тому — він уперше зустрів Шарлея. «Ціла вічність, — подумав він. — Чотири роки».

— Час закінчувати, — голос Краловця вирвав його із задуми та спогадів. — Найвищий час. Ми своє зробили. Нам вистачило грудня і січня, щоби узяти й обібрати Душники, Бистшицю. Зембиці, Стшелін, Нємчу, цистерціанський монастир у Генрикові, а до того ще безліч містечок та сіл. Дали ми німцям доброго жару, довго нас пам'ятатимуть. Але зараз уже минули запусти, уже перший день Великого Посту, псякрев, дев'ятий день лютого. Ми воюємо вже значно більше двох місяців, і то зимових місяців! Пройшли маршем десь із сорок миль. Тягнемо за собою важкі від здобичі вози, женемо стада корів. А бойовий дух падає, люди перемучені. Свидниця нам не піддалася, хоча ми стояли під нею п'ять днів. Скажу тобі правду, Рейневане: у нас не було сил для штурму. Ми бахкали з гармат, метали вогонь на дахи, страхали: а раптом свидничани здадуться — або принаймні на переговори захочуть піти, викурне заплатити. Але пан Колдіц не злякався, тож нам ні з чим звідти піти довелося. Видно, Стшегом собі з них приклад узяв, бо теж тримається як має бути. А ми знову вдаємо грізних, страхаємо, лупимо з бомбард, ганяємося по лісах за вроцлавськими кінними загонами, які намагаються нас шарпати. Але скажу тобі чесно: доведеться і звідси піти ні з чим. Зовсім піти. Додому. Бо час. Як ти думаєш?

— Ніяк не думаю. Ти тут командуєш.

— Командую, командую, — гейтман різко відвернувся. — Військом, бойовий дух якого летить псу під хвіст. А ти, Рейневане, плечима стенаєш і нічого не думаєш. А що робиш? Рятуєш пораненого німця. Папіста. Привозиш, наказуєш нашому фельдшерові його лікувати. Виявляєш милосердя до ворога? На очах у всіх. Та дорізати його треба було в лісі, холера!

— Ти це, либонь, не серйозно.

— Я поклявся… — рикнув крізь зуби Краловець. — Після Олави… Заприсягнувся собі, що після Олави більше до жодного з них не буду милосердний. До жодного.

— Ми ж не можемо перестати бути людьми.

— Людьми? — гейтмаиові Сиріток мало піна не виступила на губах. — Людьми? А ти знаєш, що сталося в Олаві? У ніч на святого Антонія? Якби ти там був, якби ти бачив…

— Я був там. І бачив.

— Я був в Олаві, - повторив Рейневан, без емоцій розглядаючи ошелешений вираз обличчя гейтмана. — Я опинився там менш ніж через тиждень після Трьох Царів, відразу ж після вашого відходу. Я був у місті в неділю перед Антонієм. І все бачив. І бачив той тріумф, який потім завдяки Олаві відсвяткував Вроцлав.

Краловець якийсь час мовчав і дивився з шанця на дзвіницю стшегомського парафіяльного костелу, на якій саме почав бамкати дзвін, лунко й голосно.

— То ти не тільки в Олаві, а й у Вроцлаві був, — констатував він. — А тепер приїхав сюди, під Стшегом. Як з ясного неба. З'являєшся, зникаєш… Не знати звідки, не знати як… Люди вже говорити починають, подейкувати. Підозрювати…

— Що підозрювати?

— Заспокойся, не гарячкуй. Я тобі довіряю. Тоді, коли ти з нами під Веклиславом прощався, двадцять сьомого грудня, ми бачили, що тобі спішно, дуже спішно — в якихось важливих справах, нечувано важливих. Ти їх вирішив?

— Нічого я не вирішив, — не став приховувати гіркоти Рейневан. — Зате я проклятий. Проклятий — стоячий, сидячий та працюючий. На горах і в долинах.

— Як це?

— Довга історія.

— А я такі дуже люблю.

* * *

Про той факт, що у вроцлавському кафедральному соборі сьогодні відбуватиметься щось надзвичайне, вірним, які зібрали ся у храмі, сповістив збуджений гомін тих із них, котрі стояли ближче до трансепту і хорів. Вони бачили і чули більше, ніж решта — тісно збиті у головному нефі та в обох бічних. Решті спершу довелося задовольнятися домислами. І чуткою-пліткою, яку несло наростаючим, повторюваним шепотом, що оббігав натовп, ніби шелест листя на вітрі.

Великий тумський дзвін почав бити, і бив він глухо і повільно, лиховісно і похмуро, уривчасто; язик дзвону, це