котрого я убив, я не стоятиму тут, уткнувшись носом у ваше собаче лігво! Мені це належить по праву! Це вам кажу я, Шер-Хан!

Печеру наповнило могутнє ревіння тигра. Мати Вовчиця струснула з себе вовченят, стрибнула вперед, гнівно зблиснувши зеленими очима.

— А я, Ракша (Демон), тобі кажу: людський малюк — мій і залишиться зі мною! Його ніхто не вб'є. Він житиме і полюватиме разом зі Зграєю! Тож бережися, жабоїде, прийде і твій час! Він ще тобі пригадає! А тепер тікай геть, а то зашкутильгаєш на всі чотири лапи. Чуєш, смалене опудало!

У Батька Вовка подих перехопило від подиву. Він уже майже забув, як колись у відкритому бою відвоював Матір Вовчицю в п'ятьох вовків. Вона бігала разом зі Зграєю, і недаремно її називали Демоницею. Шер-Хан не злякався Батька Вовка, але з Матір'ю Вовчицею він не хотів мати справу, бо добре знав: перевага на її боці і вона битиметься не на життя, а на смерть. Отож він позадкував.

— Зі своєї буди собака ладен усіх обгавкати! Ми ще побачимо, що скаже Зграя про цього приблудька! Ця здобич моя, і рано чи пізно йому не минути моїх зубів, довгохвості злодюги!

Мати Вовчиця, важко дихаючи, лягла на землю коло своїх вовченят. Батько Вовк мовив суворо:

— Таки справді дитину треба показати Зграї. Чи ти хочеш лишити його собі, Мати?

— Лишити собі? — важко дихаючи, перепитала Вовчиця.— Він прийшов до нас голісінький, сам-один, уночі, і не злякався! Цей кульгавий живодер убив би його й утік на Вайнгангу, а люди з помсти розорили б наше лігво. Залишити його? Так, я залишу його собі. Тихенько, жабеня! О Мауглі,— саме Жабенятком Мауглі я буду називати тебе,— настане пора, коли ти зможеш полювати на Шер-Хана, як він полював на тебе.

— Але що скаже Зграя? — спитав Батько Вовк.

Закон Джунглів говорив чітко: кожен вовк, що завів сім'ю, може залишити свою Зграю. Але щойно його вовчата підростуть і зіпнуться на ноги, він має показати їх на Раді Зграї. Вона збирається звичайно під повний місяць. Після цього вовченята можуть бігати скрізь, де тільки їм заманеться, поки не вб'ють свого першого оленя. І не помилують того, хто замірився на вовченя. За це — смерть. Отож Батько

Вовк в одну із ночей, коли збиралася Зграя, повів своїх вовченят, Мауглі і Матір Вовчицю на Скелю Ради. Це була верхівка пагорба з великими валунами, де могла сховатися й сотня вовків. На валуні, простягтись на повен зріст, лежав Акела, великий сірий вовк-самітник.

Зграя вибрала його ватажком за силу й кмітливість. Вовк-самітник замолоду двічі потрапляв у пастку, люди його побили й залишили здихати, але він вижив. На Скелі Ради майже ніхто не розмовляв. Вовченята гралися посеред майданчика, довкола сиділи їхні батьки. Подеколи якась вовчиця мовчки хапала своє дитинча за загривок і підштовхувала наперед, на розглядини. Акела підвівся на ноги і гукнув зі своєї скелі:

— Гей, вовки, ви знаєте Закон! Тож придивляйтеся!

І турботливі матусі підхопили:

— Придивляйтеся, гарненько придивляйтеся, вовки!

Нарешті дійшла черга до родини Батька Вовка. Від напруження шерсть у Матері Вовчиці настовбурчилася: то Батько Вовк виштовхнув насередину кола Жабенятка Мауглі.

— Дивіться, вовки!

Глухий рик пролунав з-за скелі — обізвався Шер-Хан.

— Це моя здобич! Віддайте його мені! Навіщо Вільному Народу Людське Дитинча?

Та Акела й вухом не повів. Він тільки сказав:

— Придивляйтеся, вовки! Добре придивляйтеся! Навіщо нам чужі підголоски?

Якийсь молодий вовк підпрягся до голосу Шер-Хана:

— А справді, навіщо Вільному Народу Людське Дитинча?

А Закон Джунглів твердить: у суперечці на користь Людського Дитинчати мають виступити принаймні двоє із Зграї.

— Хто за цю дитину? — запитав Акела.

Запала мовчанка, а Мати Вовчиця приготувалася до смертельної бійки.

І тут підвівся на задні лапи старий Балу — бурий ведмідь. Він навчав вовченят Законові Джунглів, отож його одного з-поміж інших звірів допускали на Раду Зграї.

— Ви кажете, це дитя Людини? Ну то й що? Кому від того шкода? Що тут довго розбалакувати? Приймемо його у Зграю, та й квит. Я сам вчитиму його.

— Отже, Балу, вчитель наших вовченят, уже сказав своє слово,— мовив Акела.— А хто ще, крім Балу?

Темна тінь лягла посеред кола. Це була Багіра, чорна як ніч пантера. Ніхто у Джунглях не наважився б стати їй на дорозі. Вона була хитра, як Табакі, відважна, як дикий буйвол, непоборна, як поранений слон. Зате голос мала солодший за мед, а шерсть була м'якша за пух.

— О Акело, і ти, Вільний Народе,— замуркотіла вона,— на такому поважному збіговиську я не маю ніяких прав. Але Закон Джунглів свідчить: якщо почнеться суперечка за Людське Дитинча, то життя його можна викупити. Адже так?

— Так, так! — загукали завжди голодні молоді вовки.— Можна взяти викуп. Такий Закон.

— То мені продовжувати? — вкрадливо запитала Багіра.

— Говори! Ми слухаємо!

— Соромно вбивати це безволосе слабке створіння. Нехай підросте. Воно стане пречудовою забавкою для вас. Балу замовив за нього слово. А я до цього слова дещо додам: жирного, щойно забитого буйвола. Він лежить неподалік. Тож приймімо Людське Дитинча у Зграю!

Зчинився галас.

— Приймімо його! Нехай бігає зі Зграєю! Все одно він не виживе у зимові дощі. Або ж його спалить сонце. Де твій буйвол? Ходімо, Багіро!

А Мауглі спокійнісінько грався камінцями, поки вовки оглядали його. Нарешті всі побігли до забитого буйвола, і лишилися лише Акела, Багіра, Балу та вовча родина Жабенятка Мауглі. У темряві чулося глухе ревіння — то Шер-Хан злостився, що знову піймав облизня.

— Реви, реви дужче! — посміхнулася собі у вуса Багіра.— Прийде час, і цей пуцьвірінок змусить тебе ще й не так заревти.

— Ні, ми таки правильно вчинили! — сказав Акела.— Люди і їхні діти дуже кмітливі. Колись він стане нам помічником.

— Атож, помічником у важку годину, бо ніхто не може лишатися ватажком Зграї вічно,— зауважила Багіра.

Акела замислився. Справді, настає день, коли ватажок уже не при силі, слабне, і тоді вовки вбивають його, щоб вивільнити місце для нового. Отож він сказав:

— Візьміть малюка і виховайте його, як і належить виховувати синів Вільного Народу.

Так Жабенятка Мауглі прийняли у Сіонійську Зграю — за буйвола й щире слово Балу.

* * *

Минуло десять, а може, навіть одинадцять років. Мауглі зростав разом із вовченятами. Батько Вовк навчав його своєму вмінню і розказував про ввесь довколишній світ. Дитина призвичаїлася спостерігати все: шерех трави, подих теплого нічного вітерця, крик сови над головою, шелестіння кажана, плескіт риби в ставку,— бо все те дуже багато значило.