Гріючись на сонечку, Мауглі дрімав, а коли діймала спека, плавав у лісових озерах. А схочеться меду — ліз на дерево. Багіра показала, як це робиться. Вона влягалася на гілці і кликала:

— Гайда сюди, Маленький Брате!

Спочатку хлоп'я чіплялося за суччя незграбно, як звірятко-лінивець, та скоро призвичаїлося стрибати з гілки на гілку, мов сірі мавпи. На Скелі Ради, де збиралася Зграя, у малого теж було своє місце. Невдовзі він помітив, що жоден вовк не може витримати його пронизливого погляду, тож він, забавляючись, починав пильно дивитися на вовків. Частенько він витягав своїм друзям болючі шпичаки і колючки з лап, а ночами покрадьки спускався в долину і з цікавістю спостерігав за людьми на полях. Але довір'я до них не відчував. Багіра показала йому хитрий пристрій, так ретельно замаскований у хащах, що Мауглі ледве не потрапив туди, і пояснила, що це пастка. А найбільше він полюбляв прокрадатися з Багірою в темну прохолодну лісову хащу і дрімати там до вечора, а вночі спостерігати за полюванням Багіри. Вона вчила його ловити дичину. Коли хлопчик підріс, Багіра пояснила йому: до домашньої худоби йому зась, бо за нього заплатили Зграї викуп, убивши буйвола.

— Усі Джунглі твої,— казала Багіра.— Ти можеш вполювати будь- яку дичину, але заради того буйвола, що викупив тебе, ти не повинен чіпати жодної худобини — молодої чи старої. Такий Закон Джунглів.

І Мауглі слухався.

Він зростав сильним, як і будь-який хлоп'як, котрий мимохідь засвоює все, що треба йому знати, і дбав лише про їжу.

Мати Вовчиця попередила його, що Шер-Хана треба стерегтися і що колись йому доведеться вбити тигра. Вовченя — те запам'ятало б цю пораду, а Мауглі забув, бо він був усе ж таки хлопець, хоча й вважав себе вовком.

Акела став зовсім старим і немічним, а кульгавий тигр хитро заприязнився з молоддю Зграї. Шер-Хан підлещувався до вовченят, підбурював їх проти старого Акели, мовляв, як це вони дозволяють верховодити якомусь облізлому вовкові і Людському жовторотику? «Це правда,— ядучо всміхався Шер-Хан,— що жоден із вас не сміє на Раді подивитися йому в очі?» І молоді вовки злісно гарчали і наїжачувалися.

Багіра все це чула і попереджала Мауглі про підступність Шер-Хана. Та той лише сміявся у відповідь.

— У мене є Зграя і є ти. А ще Балу. Правда, він ледачий, але може добряче нам'яти боки будь-кому. То чого боятися?

— Добре затям: Шер-Хан — твій смертельний ворог.

— Ну то й що? Багіро, краще подрімаймо, цур йому пек! Шер-Хан — це лише старе опудало з довгим хвостом, як у павича.

— Не час нині спати! Це знає навіть дурне оленя. І Табакі говорив тобі те саме.

— Хо-хо! Табакі, цей зухвалець, намолов сім мішків гречаної вовни, буцімто я, щеня, не вмію навіть нарити земляних горіхів. Ну то я вдарив його двічі об стовбур, тепер не буде плескати язиком.

— Оце вже даремно, Маленький Брате, Табакі знає багато чого, що стало б нам у пригоді. Шер-Хан не зазіхне на твоє життя тут, у Джунглях. Але не забувай — Акела став зовсім старий, він скоро не зможе забити буйвола і тоді вже не буде ватажком. Старійшини Зграї теж постаріли, а молодих вовків кульгавий тигр намовив проти тебе.

— Але ж я народився у Джунглях, я підкорявся Законові Джунглів, і всі вовки — мої брати! Згадай, скільки я витяг колючок з їхніх лап!

— Ходи сюди, Маленький Брате. Ану, помацай у мене під щелепами.

Мауглі простяг свою сильну смагляву руку і на шовковистій шерсті Багіри намацав маленьку залисинку.

— Ніхто у Джунглях не знає, що я, Багіра, ношу цю відмітину — слід від нашийника. Одначе я народилася серед людей, серед людей померла й моя мати — в звіринці князівського палацу в Удайпурі. Тому я й заплатила за тебе викуп, коли ти ще був малим голим дитинчам. Замолоду я сиділа за ґратами, мене годували з миски. Та якось уночі я відчула — я Багіра, пантера, а не людська забавка. Одним помахом лапи зламала я дурний замок і втекла. І оскільки я добре знаю людські звички, у Джунглях мене бояться більше, аніж Шер-Хана. Хіба не так?

— Так,— погодився Мауглі,— всі Джунглі бояться Багіри, окрім Мауглі.

— О, ти — Людське Дитинча,— усміхнулася чорна пантера ніжно.— Як і я колись повернулася в свої Джунглі, так і ти змушений будеш зрештою повернутися до людей, до своїх братів, якщо тебе не вб'ють на Раді.

— Але навіщо комусь убивати мене? — запитав Мауглі.

— Подивись на мене,— сказала Багіра.

І Мауглі пильно глянув їй у вічі.

Велика пантера не витримала і відвернулася.

— Ось чому,— відказала пантера, і листя зашерхотіло у неї під лапою.— Навіть я не можу дивитися тобі в очі, а я ж народилася серед людей і люблю тебе, Маленький Брате, інші ж ненавидять тебе, бо не можуть витримати твого погляду, бо ти виймаєш їм колючки із лап, бо ти Людина.

— Я нічого цього не знав,— похмуро мовив Мауглі і насупив густі чорні брови.

— Що говорить Закон Джунглів? Спочатку вдар, а потім подавай голос. А ти безтурботний, і вже з цього вони пізнають у тобі людину. То будь же обачливий. Серце мені підказує, що коли Акела промахнеться на полюванні (а йому все важче ловити здобич) — вовки перестануть слухатися і його, і тебе. Вони зберуть на Скелі Ради Народ Джунглів, і тоді... тоді... Стривай, я знаю, що робити! — скрикнула Багіра.— Біжи мерщій униз, у долину, до людей і дістань у них Червону Квітку. Тоді в тебе буде спільник, сильніший за мене, Балу і тих вовків Зграї, що не люблять тебе.

Червоною Квіткою Багіра називала вогонь. Усі звірі в Джунглях смертельно бояться вогню і придумують сотні назвиськ, аби не називати його прямо.

— Червона Квітка? — спитав Мауглі.— Вона квітне перед хатинами у сутінки. Я її дістану.

— Оце правильно! — з гордістю сказала Багіра.— Не забудь, квітка росте в маленьких горщиках! Здобудь же її мерщій і тримай у себе, вона тобі знадобиться.

— Гаразд! — відповів Мауглі.— Я іду!

«Оце людина! У цьому — вона вся,— подумала Багіра, вмощуючи голову на лапи.— О Шер-Хан, у лиху годину надумав ти полювати за Жабеням!»

А Мауглі був уже далеко-далеко звідси. Він біг щодуху, і серце його ледве не вискакувало з грудей. Добіг до печери, коли вже заліг вечірній туман, перевів подих, подивився вниз, у долину. Мати-Вовчиця відразу збагнула, що він чимось стурбований.

— Що сталося, синку? — запитала вона.

— Шер-Хан розносить плітки, як кажан,— кинув на ходу хлопчик.— Я нині полюю на зораній ниві.

І він подався вниз, через чагарі, до річки в долині, але спинився, зачувши виття Зграї. Потім до нього долинув стогін загнаного оленя і злий гавкіт молодих вовків.

— Акело! Акело! Покажи свою силу! Дорогу Ватажкові Зграї! Стрибай, Акело!

Вовк-самітник стрибнув і, мабуть, схибив, бо Мауглі почув