Марина та Сергій Дяченко Електрик

Хропіння в купе стихло аж над ранок. Поки Олена й Ніна пили чай у запиленій щілині між дерматиновими полицями, попутник спав тихо, мов дитина, і здавалось, що він цілком задоволений життям.

О пів на восьму ранку Олена й Ніна вийшли на асфальтову стрічку перону, потрісканого й мокрого. Самотній носильник спробував нав’язати свої послуги, а коли це не вдалося, просто пішов за ними, і залізний його возик гуркотів, наче катафалк. Сутінки розчинились, оголивши далекий ліс, будинок вокзальчика та майданчик із жовтим автобусом; на боку автобуса червоніла велика, наполовину обдерта наклейка: «Загорівськ — місто живого дерева!»

— Сплять же з ним якісь тітки, — бурмотіла Олена собі під ніс. — Хропе й хропе, ще й рохкає… От же гадство, за цілу ніч очей не склепила, голова розколюється…

Ніна мовчки подала їй таблетку баралгіну, другу, скривившись, ковтнула сама.

Жовтий автобус ішов з пункту А в пункт Б майже годину. Вивантаживши валізу на автовокзалі, Олена, примружившись, роззирнулася:

— Ну привіт, місто Задрипанськ!

Двоє-троє перехожих обернулися на ці її слова, обмінялися поглядами й пішли далі.

Олена ненавиділа всі відрядження, крім закордонних. До міста Загорівська вона відмовлялася їхати категорично. Ще вчора.

— Зате тут легко дихається, — обережно зауважила Ніна.

Відповіддю був погляд, що означав: «Я зневажаю твій фальшивий оптимізм».

Олена переживала особистий крах: до вчорашнього дня вона була впевнена, що зв’язок із шефом дає їй особливі права й підносить над нікчемним побутом; учора, за дві години до поїзда, шеф їй пояснив, хто вона така й чого варта: «Не поїдеш, куди відряджає фірма, — підеш, куди пошлю я». Шеф був злий і говорив голосніше, ніж було потрібно, тому не було в офісі людини, яка б не знала точного змісту їхньої з Оленою бесіди.

Мовчки, тягнучи за собою валізи на коліщатах, вони пройшли до міського готелю. У холі їх зустрів густий запах маленького закладу, що побував на своєму віку й радянським готелем, і робітничим гуртожитком, і пристойним готелем для так званого середнього класу. Готель ще й досі намагався тримати марку: великий букет гладіолусів стояв на столі посеред холу, застояний запах сигаретного диму був присмачений непоганими парфумами, і замість ключів із важенними сталевими грушами Олена й Ніна одержали на руки пластикові картки. Адміністратор, худе дівча, усміхалася дещо силувано.

Так само мовчки вони вселилися в номер, двокімнатний напівлюкс, і отут стався інцидент. Олена виявила у ванній порваний, наче прапор на барикаді, не дуже білий рушник, і розлютилася.

— За такі бабки… Це що, чотири зірки?!

Матюкаючись, наче божевільний філолог, Олена скотилася крученими сходами на перший поверх. «Бля-бля-бля», — радісно повторювала луна. Вийшовши на майданчик із вигадливим кутим поруччям, Ніна в сходовому просвіті змогла бачити всю сцену: Олена налетіла на молоду адміністраторку, потрясаючи рваним рушником, не слухаючи плутаних виправдань, вимагаючи негайно покликати старшого менеджера, директора, мера, криючи останніми словами тупих корів, які зажерлися, прилипли задом до смердючих крісел, і ще багато чого такого. Ніна чудово розуміла, що з криком на бліду беззахисну адміністраторку Олена виливає гіркоту вчорашнього з’ясовування стосунків із шефом, крах ілюзій, невдале життя, безсонну ніч у купе; врешті Олена жбурнула рушником у збентежене лице дівчини за стійкою і, засапавшись, повернулася до номера.

— Легше стало? — сухо поцікавилася Ніна.

— Вони в мене, суки, до вечора й вікна помиють, і ковролін у кімнаті перестелять, — Олена вийняла з сумки пластикову пляшку з водою. — Ану ходімо, поки я в діловій формі, коли там робочий день починається в їхній конторі?

— О десятій.

— О десятій! Ти ба, сибарити собачі, сплять допізна… Ходімо!

Адміністраторка тихо ридала, прикриваючись слухавкою; Олена промарширувала повз неї з високо підведеною головою. Ніна вповільнила крок, намагаючись придумати щось заспокійливе й примирливе, але так нічого й не придумала; на дні сумки в неї лежав шоколад «Натхнення» з горіхами, покликаний підсолодити тяжкі будні відрядженої. Ніна мовчки поклала шоколадку на стойку і вслід за Оленою вийшла на вулицю.

Олена вже зафрахтувала запилюжену «копійку», що, очевидно, біля готелю чергувала.

— На фабрику? — запобігливо спитав водій.

— Так, — Олена сіла спереду, Ніна пробралася на заднє сидіння.

— У відрядженні?

Олена пробурмотіла нерозбірливу фразу, яка означала, що в неї нема бажання базікати.

Містечко Загорівськ, при всій своїй провінційності, було зеленим і приємним. На задньому сидінні у водія валялася бувала в бувальцях карта; Ніна з цікавості її розгорнула. Так, містечко крихітне, оточене лісами з одного боку й полями з другого, з єдиним великим підприємством — деревообробною фабрикою «Брусок». Гарна фабрика; єдина проблема — нема нормальної залізничної гілки. Кажуть, два роки тому були зібралися будувати, та ба — не судилося…

А в усьому іншому — місто як місто: банк, велика електрична підстанція, школи, поштові відділення, лікарня, театр і концертна зала. Супермаркет у центрі, гордо найменований «Молл». Авторемонтні майстерні, коледж готельного господарства, турфірма «Обрій»…

Машина зупинилася на світлофорі. Уздовж акуратного бульвару сиділи три старенькі, дуже схожі одна на одну круглі невеликі бабусі. У ногах у кожної стояло пластикове відро, у кожному відрі гіркою височіли однакові червоні яблука. Бабусі сиділи, не дбаючи про покупців, розмовляючи, гріючись на ранковому сонечку — наче це й не базар, а клуб чи міський пляж…

Верескнувши гальмами, біля тротуару спинилася срібляста машина «міцубіші». Юнак, на вигляд — заможний клерк, зістрибнув з водійського сидіння, притискаючи до грудей жменю паперових грошей. Ніна намацала у дверцятах машини ручку, що опускає скло, й почала шалено її крутити.

— Це вам, — юнак стояв до Ніни спиною, шуміла вулиця, але слова його було чути прекрасно. — Це вам, і вам, і вам… На здоров’я.

І, наче чогось боячись, знову пірнув у машину. Щойно перемкнувся світлофор, «міцубіші» зірвався з місця й скоро зник попереду.

«Копійка» рушила. Ніна встигла побачити бабусь, котрі, як і раніше, сиділи рядком, із грішми в зморшкуватих руках: купюри, як помітила Ніна, були не дрібними. Бабусі дивилися вслід «міцубіші».

— Егей, — Ніна поторкала Олену за плече, — ти бачила?

— Га? — Олена завовтузилася на сидінні. — Вже приїхали?

— Ні, але тут була така сцена…

— Відчепися, я сплю…

Машина викотилась