треба соромитись…

Сльози товпляться до очей, і серце таке маленьке, як порошинка. Аж жаль того власного бідного серця.

Нещастя цілих вакацій збігаються тепер до одного роздоріжжя, в'яжуться в один вузол і давлять, ой, як давлять ним те бідне, маленьке, як порошинка, серце…

Вона нагадує собі і те, що вона вже ніколи Данковою жінкою не буде, і те, що замість до гімназії піде на громадську толоку гуси пасти (навмисне не хоче пам'ятати, що мама, вже після того як татко це сказав, приміряла їй сукенку, яка прецінь тільки для гімназії шилася), і те, що мама не мала ані вуха, ані серця для її нещастя, а тепер ще це страхіття звалюється на те, що їй нічого додому вертатись. Стає і наслуховує хвилину: може, знайдеться хоч одна така думка, що промовить слово за домом, але коли нема ні одної такої, западає знову постанова: додому більше не вертатись.

— Адже, — підлабузнюється і визиває бога, — бог може зробити так, щоб того всього в одній хвилині не було… Стою тут на вулиці… без дому й мами, а може так статися зараз, якби тільки бог так схотів, що можу знайтися дома… в ліжку з мамою… І можу бути відразу вже й на музику записана…

Вона знає, що так не станеться. Але хоче тільки, щоб там, в небі, знали, як вона вірить у їхню силу. Просто хоче перекупити їх своєю вірою і забезпечити себе перед їх гнівом. Тепер, коли вже певна, що віддала себе вищій оцінці і нічого дуже злого їй не станеться, ще раз закріплює свою постанову: додому ніколи вже не вернеться.

Вечір уже закидає свої сіті над землею і чути десь зітхання вмираючого дня. Пахне солом'яним димом по селу і парою готовлених вечер. Чути бренькіт дзвіночків худоби, що повертає з поля, і м'який відгомін босих ніг по битих стежках.

Людські переклики і черговий гавкіт псів нагадують, що робітники вже вернулися з поля. Значить, вечір таки надобре розпаношується по землі.

Дарка йде дорогою, що веде до сусіднього села, і думає: «Мушу відтепер більше, як досі, любити небо й траву… Бо вони будуть моїм домом».

За хатами надбігає з піль теплий вітрець і аж до ніг стелиться, щоб дальше, тільки дальше, йти… І хоч уже давно забулося, коли сонце замкнуло двері за собою, а страху ані сліду. «Новий дім» — небо засвічує всі лампи щодо одної: так ясно, що можна розпізнати, якого кольору придорожні квітки.

Якісь люди минають і йдуть далі. Це тільки утверджує в тому переконанні, що нічого незвичайного не твориться: люди навіть не дивуються, що вона йде сама полем… Видно, так уже мусило бути й буде.

Перші, невиразні світелка з сусіднього села чогось приспішують биття серця. Вона ж уже за готарем^[3], в чужім селі між чужими людьми. Доходить до села й відразу почуває, що вступає в новий, досі тільки з оповідань бувальців знаний світ.

Треба буде проситися на ніч. Треба буде видумувати історію про злу мачуху або батька-п'яницю. Треба буде на «службу годитись». Ах, треба буде забути, чим досі булося.

А ніч вже на п'яти ступає. Страх перед чужим селом і людьми заходить з одної, то з другої сторони коло Дарчиного серця. Лапне за душу, що аж мурашки побіжать спиною від того дотику, причаїться, потім знову на іншому місці дасть знати про те, що він ані на крок не відступає від Дарчиного серця. Пошук нічлігу з романтичної пригоди переходить у прикру конечність.

Хат у селі — як муравлищ на зрубі: до котрих дверей застукати?

Дарка числить до десяти: до десятої хати підійде. Десята хата мало що інша від прочих дев'яти: під гонтами і з одною лише освітленою половиною.

Дарка заходить у браму на подвір'я, а звідти просто через відчинені наростіж двері до хати.

Якась жінка, молода й непривітна, порається коло кулеші на кухні; решта родини розкинена по всіх кутках хати.

— Що скажеш, дівчино? — питає, як би спішилася в роботі, молодиця.

Тон голосу молодиці онесмілює Дарку, вибиває за одним махом весь порядок слів.

— Чи не могла б я у вас переночувати?.. — питається якось по-дурному, ніби заздалегідь було так умовлено і вона тільки для певності питає ще раз.

— А ти чия? Ніби звідки?.. — втручається з цікавістю, хоч теж не дуже привітно, газда. Невідомо, батько чи чоловік молодиці.

Дарка не приготована на таке питання на самому вступі. Ще не може рішитися, котрого концепту вхопитись (мачухи чи батька-п'яниці), як молодиця каже до неї:

— Іди собі, небого, звідки-сь прийшла, та й не сновидайся по чужому селі… По тобі видно, що зле тобі не діється… Іди… Іди…

Не дає змоги відповісти, бо відразу повертається спиною до Дарки, а лицем до чавуна з кулешею, як би нікого чужого в хаті й не було.

Все ж таки здається чомусь Дарці, що якби вона попросила газду, сердечно попросила, то він позволив би переночувати десь у кутку. І відразу знає, що хоч би мали вовки на полі роздерти, нікого не прохатиме з цієї хати. Не схиляється, не кулиться по звичаю бездомних, тільки природною ходою іде за поріг. Без добраніч.

— Слухай… гей, дівчино, — гукає за нею голос газди, — ану-ко вернися, маєш букатку хліба.

Дарка має вже на кінчику язика просту відповідь: «Подавіться ним», — але неждано для себе самої відповідає так, як її вдома вчили:

— Дякую… Я не голодна…

А за порогом цього негостинного дому знову ніч і знову гострі дотики страху. Боже, боже… Ані додому в цій порі вертатися, ані ночувати тут серед вулиці… Дарка вишукує всі призабуті слова давніх молитов і засипає ними всіх знайомих святих в небі. Зокрема прохання, щире, як сльоза сироти, до Ісуса:

— Зроби так, щоби хтось прийняв мене на ніч… тільки на цю одну ніч… Завтра, як ти цього захочеш, Ісусе, вернуся навіть додому…

І від цієї молитви вступає віра, така ясна, як ранок, у серце, і Дарка сміло входить на поріг якогось нового, бо тільки наполовину викінченого, дому.

І знову питання:

— А ти чия?

Тепер питається вже якась старенька жінка. Молода жінка, що присипляла дитину, повертається до Дарки і каже до мами чи свекрухи:

— Лишіть, най ночує… Кажу вам… — замикає остерігаюче уста старшій жінці, і та покірно робить їй місце коло себе на постелі. Їй підсувають миску з молоком і кулешею, але Дарка цим разом вже не може лише подякувати. Бере за ложку — і молоко смакує, як ніколи досі.

В хату приходить молодий газда. Щось хоче питатись чи розвідуватись, але молодиця шепотом просить його мовчати, і він ніщо не питає Дарки. Ніби її зовсім нема в хаті. Дарці стелять під намисником.

Молодиця поправляє їй «подушку» — стару кожушину під головою, — а Дарка, перейнята вся вдячністю до своїх незнайомих добродіїв, думає: «Остануся вже в цих добрих людей. Завтра розповім молодиці всю свою біду й залишуся коло дитини…»

Їй здається, що про її постанову знають