зачитані, підклеєні, поклеєні, переклеєні, та, проте, читати їх було можна» («Все життя з Гоголем»),

Малий Павло вчився охоче, наука давалася легко. З плачем просив батька, щоб після Зіньківської двокласної школи повіз на навчання до Глухова у вчительську семінарію. Та баї Михайло Кіндратович не міг зробити йому такої ласки — не було на те грошей. Бо ще й старший, Василь, не перейшов на власний хліб, а вдома десяток таких, що чіпляються матері за спідницю. Спорядила Параска Олександрівна чотирнадцятирічного Павла й відвезла до Києва у військовофельдшерську школу, де вже рік навчався Василь на «казьонний кошт» як син відставного солдата. І хоч болісно було хлопцеві розлучатися зі своєю солодкою мрією про вчительство, довелося студіювати медицину.

Зрештою, він і тут вчився чудово, багато читав, ну а щодо театру — то, певно, жодної прем'єри не було пропущено. Садовський, Саксаганський, Заньковецька, Мар'яненко — митці, які назавжди залишили в серці Остапа Вишні ніжну прихильність до Мельпомени, зробивши його на все життя вірним «меценатом» режисерів і акторів. Мабуть, ця любов і його самого не раз виводила на сцену у фельдшерській школі і в селі, під час канікул, коли із захватом грав «Халимонахвершала» у водевілі М. Кропивницького «Крути, та не перекручуй» та інші ролі з українського класичного репертуару.

А потім, по закінченні військовофельдшерської школи, — служба в армії і робота в хірургічному відділенні лікарні ПівденноЗахідної залізниці у Києві. «Служив і все вчився, все вчився — хай воно йому сказиться. Все за екстерна правив» («Моя автобіографія»). За цією іронічною фразою — колосальна праця. Ніби відчуваючи майбутню долю, добре розумів, як мало йому здобутих знань. Залишався єдиний шлях — самоосвіта. На цей час батько вже помер: потрібно було допомагати родині, бо лише він і брат Василь ледьледь звелися на ноги. Працював і одночасно готувався до екзаменів на атестат зрілості. Успішно склав їх і 1917 року вступив на історикофілологічний факультет Київського університету.

«Як ударила революція — завертівся. Будував Україну. Бігав з Центральної ради в університет, а з університету в Центральну раду. Тоді до св. Софії, з св. Софії до «Просвіти», з «Просвіти» на мітинг, з мітингу на збори, з зборів у Центральну раду, з Центральної ради на з'їзд, із з'їзду на конференцію, з конференції в Центральну раду. До того було ніколи, що просто страх… Хотілося, щоб і в війську бути, і в парламенті бути, і в університеті бути, і по всіх комітетах бути, і на національний фонд збирати, і пісень співати. Та куди вам? Де співають — там і я! Де говорять — там і я! Де засідають — там і я.

Державний муж, одне слово» («Моя автобіографія»).

Писано це в березні 1927 p. І, як бачимо, з легким серцем, з гумором, з вірою в те, що всі митарства позаду і всі неясності з'ясовані, що справедливість восторжествувала і давні метання під впливом соціальних ілюзій минули безслідно, а попереду — світла дорога до щасливого майбутнього, і, йдучи до нього, можна тільки посміятися над своєю колишньою наївністю.

Відтоді до кінця життя, тобто протягом майже тридцяти років, ніколи більше не хотілося Остапу Вишні іронізувати з приводу того, як він «вертівся» в роки революції. Мине від часу написання цитованої автобіографії близько шести літ, і в «компетентних органах» згадають його активність, і то в такій несподіваній інтерпретації, що в нього надовго відпаде охота і до гострого гумору, і до безневинної іронії… А тоді, коли країна бурхливо розвивалася, коли вже майже залікувала рани, заподіяні війною, і народ пробудився до свідомого соціального творення, вірилося тільки в людяність і добро.

Проте за наведеним вище гумористичним пасажем письменника прихована згадка про три надзвичайно важливі для його долі роки. Студент Павло Губенко під час революції справді виявив неабияку громадську активність. Йому, не дуже й молодому, але політично всетаки вельми наївному, здалося, що на звільненій від трьохсотлітнього царистського гніту Україні вже почалося достеменне національне відродження, і як громадянин, а не переляканий обиватель, він прагнув особисто поринути у вир подій, зробити щось корисне у вирішальний для батьківщини час. Не вина, а драма його, що протягом якогось періоду перебував поруч з тими, чия діяльність, попри всі патріотичні декларації, виявилась об'єктивно антинародною.

На сьогодні ми не маємо жодних свідчень про те, що Остап Вишня стояв по один бік барикади з Грушевським і Винниченком, яких, безперечно, міг шанувати: адже це були люди вельми популярні серед української інтелігенції. Щодо Петлюри, то майбутній письменник ніколи не поділяв його політичних поглядів, що легко довести змістом фейлетонів, написаних і надрукованих буквально під боком у головного отамана.

І всетаки в біографії Остапа Вишні були і Центральна рада, і свята Софія (тобто Софійський собор, де відбувалися найголовніші політичні акції періоду Центральної ради й Директорії), зрештою, був і Кам'янецьПодільський… «Чого я був у Кам'янці, питаєте? — попереджував гуморист неодмінне запитання. І відповідав: — Та того ж, що й ви!» («Моя автобіографія»). Сказано коротко, але неясно. Очевидно, в 20х роках запитання про Кам'янець було настільки буденне й звичне, що не потребувало пояснень. Під час громадянської війни, особливо в недовгі місяці каліфствування німецькоавстрійського ставленика Скоропадського, а потім розгулу денікінщини, чимало українських інтелігентів, рятуючись від можливих репресій, перебралися подалі від Києва, здебільшого — саме до Кам'янця. (Трагічні долі молодого поета Василя Чумака і славетного художника Олександра Мурашка підтвердили, що передбачливість утікачів мала під собою реальний грунт). Проте в житті Остапа Вишні це короткочасне перебування на Поділлі відіграло фатальну роль. Річ у тім, що туди ж, до Кам'янця, після тривалих митарств прикочувала й «республіка на колесах» — петлюрівська Директорія. Вимушене співжиття в одному місті з організацією, що навіки скомпрометувала себе спілкою з найзапеклішими ворогами, кидало тінь на кожного, хто волею обставин опинився на берегах Смотрича. І якщо в 20х роках в країні панувала, атмосфера дружної співпраці з усіма, хто став на бік Радянської влади, без огляду на колишні сумніви чи й помилки, то з часом, коли декларована демократія була спроквола підмінена режимом лякливої підозріливості, анонімних доносів і підступних розправ, тінь Кам'янця нависла над багатьма українськими літераторами чорнокривавою хмарою, з якої в будьяку мить могла вдарити (та й не одного вразила!) смертоносна блискавка. Ось чому Остап Вишня, у 20і роки