особисте на національне, він не просто пише до людини, він її, перед її, сказати б, очима, розтинає анатомічним скальпелем, як лікар, вказує, що робити, а чого не робити. Він пропонує, він застерігає, він кличе, радить, наказує, вимагає, втручається, картає, загрожує. Як ветхозавітний пророк, він один знає правду, путь спасіння й майбутнє»^[3]. Те, що адресатки сприймали як неповторний і щирий вияв почуттів, було насамперед жанровим каноном: «Формальні „жанрові“ елементи, властиві „романам в листах“, важили для Куліша не менше, коли не більше від особистих його переживань».

Стосунки з Лесею Милорадовичівною Куліш вибудовує цілковито за книжними зразками: це пісенне, мелійне сприймання любові. «Він кохає à la thèse. Він не кохатиме дівчину панського роду, він не кохатиме неукраїнку». «Хто знає, — формулює проблему Петров, вдягаючи іронічну маску бездоганно об’єктивного дослідника, — чи закохався б він у Милорадовичівну, коли б вона співала тільки модні романси й оперові арії?» На сторінках твору згадано Новаліса й Гофмана, «музичні» романи Івана Тургєнєва з Поліною Віардо та Миколи Костомарова з Аліною Крагельською. «Для романтика слова „дівчина — душа — пісня“ були тотожні символам й мали спільні означення. Куліш у своєму розпорядженні мав досить потрібного матеріалу, щоб зуміти „метафізику пісні“ й „метафізику кохання“ злити в одне почуття. Він ототожнив пісню й кохання, дівчину й спів. Щодо цього, то Куліш ішов за своїм романтичним віком. <…> Отже, все, що Куліш каже про пісню, про квіти, про душу дівочу — душу пісні, він повторює, наслідуючи романтиків». Так само письменник акцентує зв’язок «мелійного» роману Аліни та Костомарова зі стильовими імперативами романтичної доби, адже — «ми всі говоримо сказаними словами». Цю останню тезу Петров буквалізує, вводячи у текст цитати з Новаліса таким чином, що спершу вони здаються освідченнями самого Миколи Костомарова, і лише при кінці абзацу виявляється його цитатність. Що ж, «так говорив Генріх фон Офтердінген у Новаліса своїй нареченій Матильді. Але чи міг Костомаров говорити інакше, не повторюючи тільки слова Генріхові? <…> Кохання було сприйняте через романтиків. У звуках музики Аліна й Костомаров навчилися розуміти свою любов». «Культ поезії й музики, що на нього ми натрапляємо в історії роману Костомарова, дуже характерна прикмета часу. Романтичний стиль — переважно музичний стиль. Музична концепція життя й усіх життєвих явищ, сприйняття життя в музиці й через музику, розкриття кохання в дусі музики — оце все, згідно з головними віяннями доби, накладало свій певний відтінок на цей роман, надавало йому особливого романтичного стилю».

Коли порівняти тексти Віктора Петрова з романізованими біографіями видатних письменників тої доби, як-от «Байрон» чи «Олімпіо, або життя Віктора Гюго» Андре Моруа, життєписи Гельдерліна та Клейста, написані Стефаном Цвейгом, «Пушкін» Юрія Тинянова, то український автор видається чи не найбільш іронічним щодо «об’єкта» зображення. Це пояснюється, повторюся, насамперед тим, що Петров, як і інші неокласики, вбачає своє надзавдання у розвінчанні все ще авторитетної романтичної традиції, адже піднесено-сентиментальним, перечуленим, пророчим стилем метра Куліша його епігони почасти продовжували послуговуватися і при початку століття двадцятого… Романтичні, месіанські настанови й концепції відродження нації, пропаговані насамперед у памфлетах Миколи Хвильового, для неокласиків не були авторитетними, і опосередковано Петров, котрий, знаємо, доволі стримано оцінював Хвильового і як письменника, виявляє тут і своє негативне ставлення до «романтики вітаїзму». Віктор Петров не стомлюється демонструвати літературність, позиченість, цитатність Кулішевих любовних листів: «Куліш у своєму романі з Милорадовичівною не задовольняється з індивідуальних переживань, що важать для даної людини, їй зрозумілі, для неї тільки принадні. Його почуття не належать до категорії інтимних настроїв. Він заперечуватиме індивідуальну замкненість почуття задля його вселюдськости». «У нього пісенний, романтичний підхід до кохання сполучувався, коли хочете, з громадським. Він стверджує кохання тільки з погляду соціальної виправданости цього почуття. Тільки те, мовляв, кохання є справжнє кохання, що може принести користь нації». А відтак, «вихованець свого службового віку, коли всі суспільні взаємини ґрунтувалися на „службі“, він і на кохання, на жінку, на її призначення в житті дивися як на „службу“. Так само й Гоголь дивився на призначення письменника. Кохати — служити. Кохати — виконувати громадський обов’язок, обов’язок перед громадою, народом нацією». Ефект іронії з’являється уже внаслідок вдалого підбору цитат, авторські ж коментарі цю іронію відчутно загострюють і посилюють. Петров саркастично зауважує стильові огріхи пристрасного автора любовних послань: «Щоправда, ці громадсько-містичні прорікання загачено слов’янщиною, яка надає мові урочистости й повільности стильової в дусі якого-небудь Єремії або Ісайї. Листи Кулішеві до Милорадовичівни риторичні, але чи значить це, що вони наївні, що вони — висновок любовної нездарности Кулішевої?» Зрештою, адресантка теж належала своєму часові. І коли Куліш «свою любовну пригоду обертає у подію, гідну всесвітньої історії» (масштаб і спосіб оперування з реальністю тут нагадує чи не гоголівського Хлестакова), то що ж: «панночка в своїх скромних Калюжинцях була схвильована й збентежена. Вона ще ніколи не бачила ні Прометея, ні Ієзекіїля. Вона ніколи не чула, щоб будь-хто інший з її сусідів розмовляв з нею так чудно, як оце Куліш». Петров безпристрасно оцінює таку любовну стратегію як адекватну у цьому складному випадку, коли між закоханими надто велика вікова різниця. Тут ще один засіб іронії у автора «Романів Куліша»: з одного боку, він показує, що риторика Кулішевих листів наскрізь цитатна і не розкриває конкретику індивідуального почуття, так що про щирість тут просто не може йти мова; а з іншого — він високо поціновує Кулішеву прагматичну, аж ніяк не романтичну любовну стратегію, способи завоювання дівочого серця. У своїх любовних діях Пантелеймон Олександрович сухий, «формульно» раціональний і прагматичний, у стилі висловлювань — захмарно піднесений, неземний, романтичний. «Отже, в цю добу любовні листи до панночки можна було писати лише так, як їх писав Куліш: широким пензлем літери — фанфари». «За наших часів, — зауважує Петров, — ми найкращими вважаємо листи Чехова до дружини, — такі тонкі, сріблясті, ніжні, інтимні <…>. В них нема шарманки віків і народів». Але зрештою — «це теж тільки спосіб