вислову!..» Та й сам Куліш у листах до Милорадовичівни й у пізніших до Ганни Рентель виглядає стилістично дуже відмінним, надягає несхожі маски, демонструє відданість різним ідеологіям і приналежність до різних суспільних ґенерацій. Романтичний прометеїзм, пропагандою якого він так зловживає у листах до юної Лесі в Калюжинці через якийсь рік (вочевидь не без величезного впливу чарівливої «української Жорж Санд» Марії Маркович!) уже здається застарілим. «Титан і Месія сходить зі своїх романтичних котурнів і обертається на просту й звичайну людину. Чайльд-Гарольдів плащ скинено, і Куліш перед нами виступає як „критически мыслящая личность“. <…> Коли досі ми знали Куліша людиною 40-х років — романтиком, близьким до слов’янофілів, що всі його інтереси зосереджувалися коло історії, етнографії, археології, архівістики (до речі, Петров перелічує якраз ті галузі, якими займався він сам! — В. А.), то тепер Куліш в його листуванні з Ганною Павлівною Рентель виступає перед нами як людина 60-х років — позитивіст, раціоналіст, людина досить ліберальна й вільнодумна». Висновок Петрова по-модерністськи релятивістичний і по-модерністськи ж програмовий. Форма, спосіб вислову значать незрівнянно більше, ніж щирість і безпосередність, естетизм дещо розмиває саме поняття щирості чи словесної гри. Чого найкатегоричніше, на грані нестерпної алергії не приймають оці «наші часи», перші десятиліття XX віку, то це перечуленості й сентименталізму, сльозливої, мовляв Зеров, «плиткої гістерії».

Введений письменником широкий контекст європейського романтизму дозволяє акцентувати принаймні дві риси, властиві для його українського варіанту. Петров-літературознавець оцінює ці риси доволі негативно. По-перше, йдеться про певну хронологічну спізненість вітчизняної романтики, і на рубежі п’ятдесятих — шістдесятих пасажі з Кулішевих листів видаються приналежними швидше рокам тридцятим. «В 1859 році він повторює фрази Ґетевого Вертера. Стиль Кулішевих розмов про самогубство — це стиль „Страждань молодого Вертера”». Віктор Петров любить демонструвати єдність стилю епохи через побутові деталі, моди, предмети інтер’єру, так що «нас збиває трохи костюм Куліша: його треба одягти не в „філістерський“ сурдут, а так, як одягались люди 30-40-х років — вигадливо, незвичайно, урочисто, як Байрон, Пушкін, Марлінський, Барбей д’Оревільї. Усі ці люди 20-30-х років були підкреслені, навмисні, прометеїстичні, навіть сатанічні, в кожнім разі не такі, як усі. Їх було легко пізнати й відрізнити серед натовпу. Куліша треба уявляти в костюмі Барбей д’Оревільї: з капелюхом, одягненим набакир, обшитим малиновим оксамитом, з затягненою талією сурдута, поли якого нагадували фіжми. Він проходив, хлопаючи хлистом по золотому галуну своїх обтягнених брюк». Натомість Кулішеві дендизм не властивий, а стиль його листів випадає зі стилю прозаїчних позитивістських шістдесятих.

По-друге, мається на увазі громадянська заанґажованість, національно-визвольне месіанство. Зауважу тут амбівалентність рецепції Куліша неокласиками. І Віктор Петров, і Микола Зеров цінували його насамперед як культурника, європеїста, піонера, котрому випало торувати шляхи в дикій пущі. «Куліш — центральна задача у вивченні українського письменства 40-60-х рр., — не боїться перебільшити Зеров. — Він причетний до всіх помітніших літературно-громадських заходів 40-х рр. І відіграє головну роль наприкінці років 50-х та на початку 60-х. <…> Куліш — єдиний з українофілів, що може поставити українську справу на всю її широту»^[4]. Однак українофільство ставало архаїчним уже при кінці Кулішевого життя. Його настійливе месіанство було рисою, що нею позначено спосіб діяльності й манеру письма багатьох європейських, особливо слов’янських романтиків. Це стиль Кирило-Мефодіївського братства. «Зацікавлення романтичною літературою, постійне читання Святого Письма і духовних книг (у Кирило-Мефодіївському гуртку особливо популярним був Тома Кемпійський), спілкування з такими людьми, як аскет і містик Авсенєв, професор Київської Духовної академії, — такою була атмосфера „братства“. З цієї атмосфери виростав світогляд Куліша, світогляд його пізніших років також. І його мова, і його стиль показують — навіть у час загального панування просвітництва — явні сліди вивчення Біблії та читання містичної літератури». <…> «Ідеологією був месіанізм»^[5]. І в приватних листах, наголошує Петров, «Куліш з охотою прибирається в убрання давньоєврейського пророка, „віщателя“, що його „послано пророкувати воскресіння мертвих і будить сонних“. В образі якогось містичного привиду він малює перед здивованою калюжинською панночкою себе як Пророка, Визволителя нації, Прометея, Месію, Себе з великої літери». <…> «У нього жести мітингового оратора, баптистського мандрівного проповідника, мова сектанта, що звик політичні гасла з’єднувати з біблійними цитатами». Андре Моруа зауважив, що Байрон хоч «сентиментальний у віршах, але зовсім не був сентиментальним у прозі»^[6] (маються на увазі листи. — В. А.). Натомість Куліш — насамперед ідеолог — видається зовсім не чутливим до зміни стильових регістрів. Віктор Петров акцентує якраз архаїчність дискурсивних орієнтацій і пріоритетів свого героя. Але, зрештою, провінційній панночці з Калюжинців вони такими не видавалися. «Їй приємно було впевнитись, що враження від неї, від її вроди й вдачі та від її співів розгорнули в цілу метафізичну систему, а закоханість до неї тлумачили як „небесне пісенне наїтіє”». Куліш досяг свого, здобув прихильність юної красуні, але це кохання вже не було для нього бажаним, бо змінилися уявлення про жіночий ідеал: не старосвітськи вихована співуча романтична панна — але вільна, незалежна, емансипована жінка, яка не обмежує своє життя марними заборонами й вірністю кимось вигаданим звичаям. Винуватицею такої радикальної модернізації уявлень була нова зірка українського літературного небосхилу Марко Вовчок.

Однак — тут найвиразніше виявився комунікативний, стильовий розрив — змінивши бачення жіночого ідеалу, Куліш не змінив власного ставлення до цієї нової жінки. Коли його повчання смішні й часом образливі для адресатки у листах до Лесі Милорадовичівни, то стосовно Марії Маркович ця манера стає наскрізь комічною й фальшивою. В оцінках сучасників Марко Вовчок постає дуже суперечливою. «Нема таланту — і найгеніальніша письменниця, — узагальнює ці характеристики Петров. — Нема вроди — і надзвичайний успіх у чоловіків. „Мовчазна та конфузлива“ — і найпривабливіша, найчарівніша жінка». «Усе, увесь світ замкнувся для Куліша в Марку Вовчкові. В ній,