Хроніка одного конфлікту між Раднаркомом РРФСР і Центральною Радою

Читати українську історію треба з бромом, - до того це одна з нещасних, безглуздих, безпорадних історій, до того боляче, досадно, гірко, сумно перечитувати, як нещасна, зацькована, зашарпана нація тільки те й робила за весь час свого державного (чи вірніше: півдержавного) існування, що одгризалась на всі боки: од поляків, руських, татар, шведів... Чи не те саме стає тепер? Тільки хотіли жити державним життям, як починається стара історія: Москва всіма силами вп'ялась і не хоче випустити...

Володимир Винниченко. Щоденник (25.V 1918 р.)

Події на політичному календарі змінюються, наче в калейдоскопі. Відбувається динамічний і водночас драматичний процес реабілітації істини, повернення до історичної справедливості в житті країн Східної Європи і Радянського Союзу. Руйнуються стереотипи, відмирають догми, при-вселюдно визнаються помилки, допущені при будівництві "світлого майбутнього": політичні, економічні, ідеологічні. Однак ми бачимо, наскільки важко і болісно проходить реанімація нашої розтерзаної і розіп'ятої сталінсько-брежнєвською камарильєю історії, переосмислюється наше суперечливе, часто скорботне, минуле.

У цьому, зрештою, немає нічого дивного. Адже для реалізації "великої мети" у життя був запущений сумнозвісний принцип Макіавеллі: "Добра мета виправдовує погані засоби". Нас примушували безоглядно сприймати на віру ті чи інші апаратні постулати і беззастережно їм слідувати. Саме в такому лицемірному поеднанні політики і моралі, коли приваблива соціалістична ідея запанувала над свідомістю і буттям, почала формуватися наша не вельми приваблива, як виявляється, історія соціалістичного будівництва.

Спираючись на інспіровані кампанії "всенародної підтримки", ревні хранителі соціалістичної цнотливості винюшкували "ідеологічних диверсантів" у плюралізмі думок, а політичним противникам давалися вульгаризовані, спрощено-негативні характеристики, відверто демонструвався суб'єктивістський підхід до історії.

Сьогодні, нарешті, ми знаємо, якою ціною творився "Короткий курс історії ВКП(б)", як "поліпшувалася" редакція спогадів маршала Жукова. Ми довідалися про секретні переговори, котрі з відома Сталіна вело відомствс Берії, про укладення сепаратного миру з Гітлером, коли німецькі війська рвалися до Москви. Шість десятиліть офіційна пропаганда втовкмачувала в голови громадян СРСР міф про СВУ ("Спілку визволення України") і в той же час відмовлялася визнати безумовний факт страхітливого, організованого голоду-геноциду на Україні. Нарешті стало відомо, як свого часу світова громадськість викривала в Раді Безпеки ООН лицемірство радянської дипломатії, котра, слухняно виконуючи замовлення центру, вперто не визнавала реальний факт присутності на Кубі наших ракет.

Щойно авторитетна комісія вчених СРСР і Польщі, яка займається вивченням проблем радянсько-польських стосунків напередодні другої світової війни, дійшла висновку, що в процесі прийняття і реалізації рішень, в тому числі по договору від 28 вересня 1939 року, Радянським урядом були допущені серйозні порушення міжнародно-правових норм. Однак нашим експертам чомусь ніяк "не вдається" з'ясувати всіх обставин катинської проблеми - знищення органами НКВС тисяч інтернованих польських офіцерів навесні 1940 року. I тому на сторінках преси доводиться читатиось такі повідомлення ТАРС: "Т. Мазовецький і особи, які супроводять його, побували в Катинському бору (26 листопада 1989 року. - O.Р.), де поховано польських офіцерів і радянських воїнів, загиблих у роки Великої Вітчизняної війни". Знову має місце підміна понять. А в результаті у непоінформованого читача може скластися помилкове уявлення про те, що польські офіцери загинули разом з братами по зброї у спільній боротьбі проти фашизму. Що це: прикрий недогляд журналістів, нерозуміння історичних реалій чи навмисне спотворення істини?¹

Втім, є ще й інші причини. "Документи з історії радянсько-польських взаємовідносин розкриті лише на десять процентів", - стверджує В. Парсаданова, науковий співробітник Інституту слов'янознавства і балканістики АН СРСР. Досі не вивчені архіви нацистського рейху, вивезені нашими військами з території Німеччини. Продовжуе залишатись закритим фонд Генерального штабу періоду Великої Вітчизняної війни. Чи не тому і сьогодні замовчуються імена наших земляків - Орешка і Брюховецького, які разом з білорусом Пачовським і росіянином Сорокіним першими підняли знамено Перемоги над фашистським рейхстагом?

Ми з обуренням довідуємося, що легендарний комісар партизанського з'єднання С. А. Ковпака, Герой Радянського Союзу С. В. Руднєв не загинув у бою, а був убитий за наказом НКВС. Не все з'ясовано і з обставинами загибелі легендарного радянського розвідника М. I. Кузнецова.²

Тільки через п'ять десятиліть ми дізнаємося, як Радянський уряд застосовував протиправні методи, аж до розв'язання війни, проти маленької Фінляндії з метою анексії її території. П'ять десятиліть верховні ідеологічні жерці СРСР не хотіли визнати факт існування секретних протоколів до безпринципно-підлого пакту Молотова-Ріббентропа.

У Прибалтиці вже давно не вірять (і небезпідставно) у різдвяну казочку про "добровільне" входження Литви, Латвії й Естонії до складу Радянського Союзу...

Разом з тим Адміністративна Система поступово починає визнавати деякі, недавно допущені прорахунки. Так, 28 листопада 1989 року на сесії Верховної Ради СРСР колишній начальник Генштабу СРСР, маршал Радянського Союзу С. Ф. Ахромєєв заявив: "Ми самі винні, що ввійшли в Афганістан". Однак, вивівши в лютому 1989 року свої війська з цієї багатостраждальної країни, ми все ще не знаємо, як вони туди потрапили. “Афганістан - це ланцюг кривавих таємниць і дезинформації. Це страхітлива авантюра”, - стверджує відомий радянський журналіст Артем Боровик на сторінках "Собеседника" (1989. - № 38. - С.10). I він, на жаль, має рацію. Бо оцінка рішення колишньої політично-державної верхівки СРСР про введення радянських військ до Афганістану (на другому З'їзді народних депутатів СРСР визнано, що воно - антиконституційне) ще не дає повної картини цієї трагічної десятилітньої епопеї.

Понад двадцять років минуло, перш ніж Радянський уряд знайшов у собі мужність розділити точку зору Президії ЦК КПЧ і уряду Чехословаччини про те, що вступ армій п'яти соціалістичних країн у її межі в 1968 році не був обгрунтованим, а рішення про нього у світлі всіх відомих тепер фактів було помилковим.