пiдрихтував.

А тепер вiн швидко заповнив усю домницю вугiллям та рудою, пересипавши їх шарами.

Як заправив i замазав домницю, то сiли попоїсти, бо вже смоктало й рiзало в кишках, так їсти хотiлося.

I були хлiб-загреба з попелом на подi та розваренi тогорiчнi гриби, смачнiшi за святковi наїдки.

По їжi дядько вiдiйшов набiк, повернувшись до болота, вклякнув на колiна. Читав таємний заговiр на добру крицю. Так говорили всi люди, але малий знав, що то люди кажуть молитву богу Сварогу, старому богу. А за молитви старим богам карали i церква, i княжа влада.

По молитвi Пiвень витяг iз короба мiхи i приладнав їх до глиняних трубок, що стирчали з домницi, i нав'язав до палицi каменi-важелi.

Ось затис Пiвень лiвицею гриб-трутовик i кремiнь жовтий, наче восковий. Змах правицi, удар смужкою крицi, червоний рiй iскор. Далi димiння берестяної смуги.

Ось i вугiль зачервонився в домницi. Дядько швидко забив отвiр глиняним здоровим чiпом, примазав густою глиною i вхопився, потяг за ручки мiхiв.

Малому просто доводилось лягати на палицю, щоб вага йшла вгору, а за тим, щоб притискувала мiх, i повiтря з нього щоб вийшло.

У домницi, в глибинi її нутра почали народжуватись якiсь непевнi звуки. Щось там нiби схлипувало, булькотiло, кахикало. А з горiшнього отвору виривався снiп iскор, сльозився прозорою смужкою чад.

Домниця розiгрiлась так, що навколо пашiло жаром, i мокре вiд поту волосся вмить просихало вiд гарячого повiвання.

Вiд небувалого жару свiжа глина пiшла павутинними трiщинами, i з них тягло кисло-солодким чадом.

Пiвнику запаморочилось у головi.

Дядько вiдтяг його набiк, лаючи себе за необачнiсть, i зразу ж заходився гнати обидва мiхи.

Якщо хоч трохи згаяти час i не задувати мiхами повiтря, все пропаде. Треба буде розколупувати домницю i все починати спочатку.

Малий на прохолодному вiтерцi, що повiвав вiд лiсу, поступово отямився вiд чаду. Тiльки сили не було нiякої в м'язах.

А дядько все бiгав вiд мiху до мiху i щосили вдував повiтря в розпечену, що аж свiтилася рожевим, домницю.

Коли дядько зауважив: через отвiр не вилiтають вже вогненi зiрочки вирiшив: час закiнчувати. Значить, вугiлля вже вигорiло.

Довгою мiцною гострою на кiнцi дубовою жердиною довбонув Пiвень по лiтнику у глиняну замазку. Палиця зайшла, вiн крутонув нею i вивернув назовнi глиняного чопа. Кiнець палицi спалахнув синiм вогнем. З отвору, бризкаючи вогненими краплями, вилився шлак. На повiтрi вiн почав темнiти, тахнути i швидко густiти.

Дядько сидiв неподалiк домницi. Добре було вiд її тепла. Вона, здавалось, i не збирається вичахати. Хлопчик притулився до дядька i зразу заснув.

За валом, за гострим паколлям, у тесових стайнях заспiвали першi пiвнi.

Старший прикрив свитою меншого i заходився все приводити до ладу: начиння, їжу, одяг, а тодi й коло домницi заходився.

I врештi-решт дiстався до нестерпимо-гарячої крицi. Вона застигла на днi нiби товстим сталевим оладком. Мочаючи щораз рукавицi у воду, обпалюючи вуса та коротеньку борiдку, Пiвень все ж видобув на гору темноблакитну крицю.

Кинув крицю на один iз великих каменiв, що виростали тут iз землi, i, не жалiючи себе, заходився вiдбивати молотом, поки вона геть не затвердiла.

Вiд гуркоту й дзвону малому сон вiдлетiв умить, i вiн схопився на ноги.

- Давай, допоможу! Давай!

Дядько, кивнувши на згоду, передав ручки щипцiв малому i заходився обiруч гатити по крицi.

Пiсля кожного удару криця пiдскакувала разом iз щипцями, i хлопець теж пiдскакував.

Дядько досить швидко вправився з проковкою, i товстий оладок крицi перетворився на сiро-синiй брусок металу.

Була вже глибока нiч, як вони пiдкрiпили свої сили сушеною ведмежатиною, яку ще восени заготував дядько Пiвень.

Iти до коваля вночi вони не наважились i продрiмали бiля домницi.

Запугав пугач у сосновiм лiсi, i пiсля того вони вже не проспали пiвнiв.

Пiшли пiщаним белебнем до пiщаного яру.

За дубовим гостроверхим тином село досипало останнi хвилi, додивлялось останнi митi снiв.

Далеко за сивим житнiм полем чорнiв лiс, над яким згасали останнi зiрки.

На узлiссi хрипко i сумко, востаннє, певно, перед днем, закричала дремлюга.

Мов малесенька фортеця за селом, за валом стояла окремо Ковалева садиба. Про всяк випадок - щоб iз кузнею не вигорiло все село.

Кузня стояла нижче, в яру, окремо вiд садиби. Проста кузня, один зруб. Паколля ще врите з трьох бокiв. А вгорi була завiса з розколотого лемеху. Усерединi все було ретельно обмазане грубим шаром бiлої глини.

Правда, по роках бiла глина просякла кiптявою, димом i зробилась геть чорна, як глупа нiч.

Коли дядько з небожем досягли самої кузнi, вгорi над ними зi скрипом розiйшлися стулки ворiт, i з'явився сам знаменитий коваль.

Доброго зросту, у короткiй лiтнiй свитi. Ставши на воротах, бризкнув iз чашi на корову води, а тодi сказав у глибину двору:

- Пускай!

- Бач, який хитрун! - Зашепотiв Пiвень небожевi. - Вигоняє худобу на пасовище i кропить водою з чаклунського гульбища. А сам хрещений! Навiть на кузнi хрест вирiзано!

- А це допоможе?

- Коли допоможе християнська молитва... А коли буває i поганський заговiр.

Дядько пiдвiвся, наказавши Пiвнику сидiти i не рипатись.

Вони кланялись один одному, кивали головами. Потiм щось перейшло з рук дядька до рук коваля.

Потiм говорив дядько, а коваль лише головою кивав.

Кузню коваль вiдiмкнув довгим ключем.

Може б люди i дорiкали ковалевi за замок, за те, що людей стережеться. Але i ключ, i замок були його власної роботи, i нiхто нi слова не вимовив.

Вийшов iз кузнi коваль у шкiрянiм лискучiм фартусi. Вiн нiс повну жменю жеврiючого вугiлля.

Як Пiвник те побачив, йому аж п'яти запекло.

Коваль висипав жарини в купу вугiлля.

Дядько вхопився за важiль мiха, щосили потяг.

Фуркнув мiх, злетiла хмарка чорного пилу, i чорне вугiлля почало жеврiти. Потiм полетiли iскри, знялась хмарка вугiльної куряви.

Коваль всунув крицю до горна. I вона почала набувати кольору, розквiтати сяйвом.

Коваль ухопив губчастими щипцями смугу i передав Пiвневi. Поставив зубило на смугу, ударив молотом i розсiк смугу на два шмати.

Один кинув на землю, другий знов запхав у горнило. Коли метал розпiкся до бiлого, коваль вихопив його i кинув на ковадло.

Знов тримав дядько Пiвень, а ковадь почав той шмат кувати, загинаючи навколо залiзної палицi.

Смуга сходилась своїми кiнцями, водночас вичахаючи.

Коваль, взявши зiгнуту смугу, пiшов до зруба. I щось там довго колупався з нею.

Пiвник хотiв туди ступити й подивитись, та дядько мовчки прихопив його за руку, зробивши страшне лице: "Ти куди пхаєшся?"

Вийшов коваль iз залiзом, умащеним якимось глиняним мастилом там, де кiнцi сходилися.

Коли мастило трохи пiдсохло, вони удвох iз дядьком поклали в горнило метал i заходились щосили, в чотири руки, надимати мiхи.

Дядько