вас не стхорить! В іншому разі велетки візьмуть нас усіх у неволю і продадуть чаклунам на зачаровані острови!

«Багрянець» усе ще наближався. Велетки вже заплели свої коси і тепер стояли в ряд на палубі «Багрянця». Їхні очі почали виблискувати, наче діаманти.

— Дуже гарні в них очі, — зауважив пошепки дядько Тарабук. — Мене дивують ті, які не можуть витримати їхніх поглядів.

— Не можна вірити їхнім очам, — поспішно відповів я. — Невідомо, які чари та вроки криються в тих очах, гарних на вигляд. Дуже може бути, що з тих очей з’являться раптом якісь отруйні вужаки чи змії.

Ледве я вимовив ті слова, як дядько Тарабук схопив мене міцно за руку і вишептав здушеним голосом:

— Милосердний Боже! Я вже бачу золотих змій і вужаків, які з’являються з очей тих відьом! О, дивися, Синдбаде! Ті змії повзуть по поверхні просто до нас.

У першу мить мені здалося, що дядько Тарабук маячить. Але — на жаль — то не була маячня! Очі велеток розкрилися навстіж, і з їхніх таємничих глибин дійсно з’являлися якісь легенькі рухливі змійки золотистого кольору. З’являлися весь час, одна за одною, і — кублячись у нічному повітрі — пливли до нас. Незабаром усе повітря зароїлося від золотих змій. Їх пломенисті, тоненькі, як голки, жала яскрилися в темноті. Кожна з тих змійок жила лиш мить і вмирала, зникаючи без сліду. Але на їхньому місці з’являлися інші, так що тисячі золотих, тоненьких смужок горіли навкруги.

— Панове! — знову гукнув капітан. — Стійте відважно на місці і не повертайтеся задом до «Багрянця». Хто відвернеться, той увесь корабель віддасть на поталу тим відьмам!

«Багрянець» наблизився ще на крок. В наших очах миготіли золоті змійки, кількість яких зросла неймовірно. Зіниці велеток розширювалися щораз більше.

— Синдбаде! — шепнув мені на вухо дядько Тарабук. — Ти не маєш поняття, як сильно хочеться мені повернутися спиною до «Багрянця», щоб не бачити цих золотих змій із пломенистими жалами!

— Бога ради! — закричав я. — Будь мужнім, дядьку! Дивися просто в очі тим відьмам! Якщо ти не витримаєш і обернешся до них задом, нас чекає ганьба й погибель!

— Здається мені, що не витримаю… — зауважив шепотом дядько Тарабук.

Я був у розпачі.

Тимчасом капітан, ставши попереду усієї команди, дав знак рукою, аби всі разом посунулись на ніс корабля.

— Дядьку! — шепнув я. — Наберися відваги!

— Набираюся! — шепнув дядько зламаним голосом.

— Вперед! — гукнув капітан.

Матроси усі одночасно зробили крок вперед. Я і китаєць теж негайно виконали наказ капітана. Але дядько Тарабук не рушив з місця.

— Дядьку! — шепнув я знову. — Бога ради, зроби крок вперед.

— О ти, нездогадливий! — відказав дядько. — Ти що, не розумієш команди капітана «Вперед»? Це ж назва поеми, яка в мене якраз на спині. Тому я розумію команду капітана таким чином, що повинен обернутися до страхітливих велеток спиною, бо саме на ній красується ота назва…

— Богом тебе заклинаю, дядьку! — шепнув я, хапаючи його за руку. — Не роби того! Ти погубиш нас усіх, а до всього ще й знеславиш своє ім’я, бо тебе затаврують ім’ям тхора!

— Нічого не поробиш, — відповів дядько знесиленим голо сом. — Я не можу більше витримувати погляду цих потворних жінок! Вид отруйних вужаків і змій, які виповзають з їхніх очей, відбирає у мене спокій, і відвагу, і будь-який настрій. Я певен, що не знеславлю свого імені, бо воно надто знане й знамените. Навіть капітан корабля вигукує назву моєї поеми. А це незаперечний доказ моєї популярності.

— Вперед! — знову гукнув капітан.

Цим разом дядько Тарабук не витримав і блискавично повернувся задом до «Багрянця».

Ледве він те зробив, як одна з велеток тигрячим стрибком перескочила з «Багрянця» на палубу нашого корабля і, впавши на шию дядькові, повалила його на землю. Тут же решта її приятельок, скачучи слідом за нею, перебралися на наш корабель. В одну мить непереможні велетки позв’язували мотузками капітана і всю команду.

Безпорадні матроси люто зиркали на дядька Тарабука.

— Тхір! — кричали одні.

— Потвора! — горлали інші.

— Зрадник! Диявол! — волали ще інші.

Дуже можливо, що на обличчі дядька Тарабука розквітнув у ту мить болісний рум’янець сорому, але його не можна було помітити через надто густий друк, який покривав те обличчя чорною заслоною.

— Моя це вина, і я визнаю її, — шепнув нещасний дядько, спускаючи очі долу. — Я б охоче зараз протистояв тисячам найстрашніших велеток, але, на жаль, охота моя спізнилася, бо зв’язують мене пута, яких я не можу зірвати. І усе ж я маю надію, що зумію іншим способом усіх вас порятувати.

Говорячи це, він стискав у руці якийсь папір, густо списаний.

Я пізнав той папір. Це був вірш, який дядько Тарабук написав колись на честь Пірузи і який стільки разів казав мені вручити якій-небудь зустрінутій в дорозі принцесі.

— Пані! — сказав дядько Тарабук, звертаючись раптом до велетки, яка стояла поруч. — Пані! Я здогадуюсь, що ти — цариця велеток, бо перевищуєш їх зростом. Дозволь же тоді, царице, подарувати тобі вірш, написаний на честь жінки, яка зуміє оцінити вартісність автора цього вірша. Прочитай його, і я певен, що цей вірш очарує тебе. Ти полюбиш поета, який його створив, і знімеш пута з нього і з усієї команди.

— Я не вмію читати, — відказала велетка, — і не маю часу на читання. Ми мусимо негайно перенести вас на борт «Багрянця» і плисти далі, до берегів Смарагдового Острова.

Дядько хотів їй щось відповісти, але не встиг. Велетка дала знак рукою — і тут же її товаришки похапали в’язнів одного за одним і перенесли на борт «Багрянця». За мить «Багрянець» вже плив до Смарагдового Острова. Ми лежали на дні корабля покотом — безсилі й безвладні. Пливли ми так декілька днів, аж нарешті пристали до берегів Смарагдового Острова.

Велетки тут же віднесли нас на саму середину острова, де знаходився головний ринок.

На тому ринку продавали тільки невільників.

Смарагдовий Острів населяють різні чаклуни, які охоче скуповують невільників, щоби використовувати їх для різних чародійських занять. Тож велетки швидко продали капітана та матросів. Залишились тільки я, китаєць і дядько Тарабук. Ми були слабкими фізично і тому являли собою менш привабливий товар. Велетки по якімсь часі навіть втратили надію на те, що нас хто-небудь купить. Їхні побоювання були, однак, передчасними. Бо незабаром наблизився до нас якийсь чаклун і, оглянувши по черзі мене, китайця і дядька Тарабука, виявив бажання купити цілу трійку.

Чаклун той звався Барбель. Він був такий потворний, що його вигляд наповнив нас жахом. Замість обличчя в нього була морда мопса, і він весь час