ЛитВек: бестселлеры недели
Бестселлер - Стивен Кинг - Спящие красавицы - читать в ЛитВекБестселлер - Джон Харт - Последний ребенок - читать в ЛитВекБестселлер - Дэвид Бернс (David D Burns) - Терапия настроения. Клинически доказанный способ победить депрессию без таблеток - читать в ЛитВекБестселлер - Олег Юрьевич Тиньков - Бизнес без MBA - читать в ЛитВекБестселлер - Бертон Малкиел - Десять главных правил для начинающего инвестора - читать в ЛитВекБестселлер - Сергей Васильевич Лукьяненко - Сборник "Дозоры". Компиляция. книги 1-10 - читать в ЛитВекБестселлер - Лиана Мориарти - Девять совсем незнакомых людей - читать в ЛитВекБестселлер - Шенг Схейен - Сергей Дягилев. «Русские сезоны» навсегда - читать в ЛитВек
ЛитВек - электронная библиотека >> Степан Васильченко >> Классическая проза >> Осінні новели

ЛИСТ ДО МОЇХ ЧИТАЧІВ

И с каждой осенью я расцветаю вновь...

Легко и радостно играет в сердце кровь,

Желания кипят - я снова счастлив, молод,

Я снова жизни полн...

А. Пушкин


Згадуючи осінь, я завжди пригадую такий малюночок. Ясне осіннє небо. Перший морозець і... «отдаленные седой зимы угрозы»... Під дверима дзвенить земля од тупотіння, а повітря - од гомону. В кімнату впихається цілий гурт шкільної молоді: граблями - руки, калиною - щоки і іскрами - очі. Прибігли з лісу. В кімнаті потемно. В грубці - гора золотого жару, дихає запашним теплом. Одпихаючи одно одного, з сміхом і гомоном товпляться до грубки... Ось одна, пробуючи рукою комин, гукає в захопленні: «А гарячий!» - і потім на ухо подрузі щось прошепотіла лукаво, од чого подруга зашарілася... Я все ж почув, швидше одгадав те лукаве шепотіння-жарт: «Отакі в Панасика щоки». - «А ти звідки знаєш?» - сміючись, і дивуючись, і шаріючи рум’янцем, підозріло питає подруга.

Чи є тут хоч тінь осіннього суму?

Ні, я ніскільки не соромлюсь і не вагаюся назвати осінь найлюбішою мені в рокові добою, ні крихти не вагаюся, бо в цій моїй любові до неї і тіні немає тієї зневіри чи того чорного смутку, що їх завжди чогось сполучають із цією, в дійсності життєдайною, частиною року.

Люблю я осінь за те, що навіває вона, як ніяка пора інша, струмені творчої енергії, що все те найкраще, що робилося і що зроблено мною, робив я цією порою.

Люблю я її і за те, що, коли опадає в саду пожовкле листя - ця довчасна примарна краса його,- ночами крізь голе, обшарпане гілля стають видніші довічні зорі, ще глибші, ще ясніші, а в людей спадає з очей полуда і прокидаються ті здорові думки, які дрімали в голові чадної весни та млосного літа.

Хмарне небо?.. Негода?.. Дощ?..

Ще малого вабила мене осінь тими жаркими терновими огнями, височенними, кучерявими, тріскучими, що ми, сільські пастушата, розкладали в полі холодного, похмурого ранку з сухого картоплиння. А скільки радощів, молодих надій бринить в тому галасливому ярмарку, що осінніми днями гуде в тумані коло різних шкіл, бризкаючи на проходящих живою, цілющою водою! А вечори!

А вечори.

Погляньте на ці осінні на заході сонця вечорові хмари - це ж театр живий: скільки фарб, скільки руху! Скільки огню! Гляньте - як легко на очах перебудувалися ці хмари на довгу валку сполоханих символів-тіней, символів бурхливих днів. Ось були кам’яні стіни, а ось уже, дивишся, вихитуються балагули, скарбом дорогим навантажені, а коло їх люди: попригиналися, панічно женуть коней, мчать, скільки є духу, не видно звідки і куди - невідомо...

Мальовані човни, а в їх...- гляньте - закутані панни, за ними блискучі пливуть лицарі-верховні... Усе лине, усе мчить, ніби тая несе його повідь... Одне одного попереджає, і, вчепивши, одне одного перекидає в безодню... А над ними... Гляньте, що діється, що діється: бані на церквах хитаються, валяться мури, в порох розсипаються башти, дворці й палаци... світ валиться! Старий світ іде на руїну!..

...І за коротку мить - скільки грандіозних картин промайне перед зачарованими очима, розбуджуючи сонну думку хвилюючи кров!

Кому вони повинні нагнати сумні настрої? Тільки не вам, шановні мої читачі. Правда, осінь чарує мене й тими смут-ками, коли разками намиста одлітають журавлі в ірій, одно-сять за моря наші роки, коли в холодному, ясному осінньому небі і вдень, і вночі повно їхнього плачу, німого, стриманого, ніби вони кришать там гаряче каміння: крру! крру!.. «Нащо літа пускаєш марно?..»

Я не боюся з цього скувати собі іноді коротке свято смутку. Бо що таке цей мій смуток? Це той животворчий дощик, що в спеку освіжає сухую землю, це той свіжий вітрець, що продимає очі, як жарини, що прохолоджує гаряче обличчя, що глибше роздимає в серці огонь творчий, любов до вільного, радісного життя. Огонь щирості і правди - завзяття...

Ні, випускаючи збірку своїх осінніх новел, я зовсім не турбуюся за те, що вони навіють, комусь із вас, дорогії мої читачі, занепадні настрої чи пригасять у когось жагу до боротьби: в кого буйно загориться любов до ясного життя, той знайде зброю, щоб люто боронити його од чорних хижаків, од того чорного, смертельного суму, що віють на нас вони своїми хижими крилами.

Знайде зброю, знайде й шлях.


ОСІННІЙ ЕСКІЗ

Постіль біла, стіна німа -

І сон не береться:

Чорні очі, біле личко

На думці снується.

Народна пісня


Пробудившись, я тихо підвівся й сів на ліжку, як і не спав.

Надворі осіння ніч - вітряна й видна. Низько у небі стримить, як золотий серп, пізній місяць - блискучий-бли-скучий, мов недавно викуваний. Через його спотикаються хмаринки, прудкі й ворухливі, як рибки. Біжать вони кудись отарами й табунами, розгойдуючи по землі хвостатими тінями. А внизу видно дерево - чутке, заплакане, шумке: загуде десь вітер - воно тремтить уже й плаче, як живе. Ущухне вітер - і воно примовкне, дрімає, а поміж ним ходить тоді щось невидимкою і немов руками обриває сухий лист.

Щось мені примарилось.

Наснилось мені - прийшла подруга мого найпершого гуляння, промовила до мене слово - і всі мої оджурені, давно розвіяні, забуті радощі так затремтіли в мені, що я кинувся. Сиджу тихо, сам осміхаюся, а очі бродять по темряві. І чую - просипається в їх гарячий смуток.

Годі, мабуть, спати.

Завітала до хати пізно гостина, серед ночі свято нарядила, то вже сну не буде на мене. Розкладу, розвішаю свої згадки, як молода дівизну, розстелятиму, до місяця розглядатиму, аж поки не згасне у небі остання зірка.

Бачу я себе о тій порі, коли ходив із старою та завоженою граматикою в руках і з радісними, золотими надіями в грудях.

Під кленами - маленька рублена комора на городі.

Визирає із-під великої стріхи, як дитина з-під батькової шапки.

В коморі - столик, ліжко, оберемок шкільних книжок.

Я лежу з книжкою на ліжку, хоч більше думаю, ніж читаю. До екзамена оставалося мало, і всю оту купу книжок я знав уже розказати од палітурки до палітурки, проте далеко заходити од їх було якось боязко, немов мали вони втекти од мене. Та й марилося якось охотніше, коли лежали вони перед очима: не з чого ж іншого, як тільки з їх будував я мости, якими лагодився піти од батькової мужицької хати в ту країну, де, як кажуть, усі кози ходять у золоті. Розгортаєш то одну, то другу книжку, звіряєш, як скупий, свої скарби, чи все на своєму