Чак Палагнюк Прокляті

Життя коротке. Смерть — назавжди.

Розділ перший

«Ти тут, Сатано? Це я, Медісон. Я тільки-но прибула сюди, до Пекла, хоч і не через свою провину — коли не враховувати передоз марихуани. Мабуть, до Пекла я потрапила тому, що я товста — справжнісінька свинюка. І ще: коли до Пекла кидають за низьку самооцінку, то я тут саме з цієї причини. Шкода, що я не можу збрехати і розповісти тобі, що насправді я худорлява білявка з величезними цицьками. Але повір: розтовстіла я через дуже поважні мотиви.

Для початку дозволь розповісти тобі про себе».

Як можна найкраще передати відчуття того, що ти померла…

Так, слово «передати» у такому значенні мені знайоме. Я ж мертва, а не розумово відстала.

Повірте: роль уже померлого набагато легша, ніж роль умираючого. Для того, хто може довго-довго дивитися телевізор, не вимикаючи його, це взагалі дурничка. Насправді, дивитися телевізор чи мандрувати Інтернетом — така собі репетиція перебування у стані смерті.

Найкраще я можу передати відчуття смерті, коли порівняю його з тим, як моя мама завантажує ноутбук і уривається до системи контролю нашого дому в Масатлані чи Банффі.

«Дивись, — казала вона, повертаючи ноутбук екраном до мене. — Сніг іде». На екрані, що ніжно світився, я бачила інтер'єр нашого дому в Мілані, а саме — вітальню, за великими вікнами якої падав сніг; а моя мама, за тисячі кілометрів звідти, натискала сполучення клавіш Ctrl, Alt і W і повністю розкривала завіси. Натискаючи клавіші Ctrl і D, вона за допомогою універсального пульта пригнічувала світло, і ми обидві сиділи, у потязі чи взятому напрокат лімузині, чи орендованому реактивному літаку, і милувалися чудовим зимовим пейзажем у вікнах порожнього будинку, зображеного на екрані комп'ютера. Натискаючи клавіші Ctrl і F, вона розпалювала камін, і ми слухали мовчазне падіння італійського снігу та потріскування полум'я через аудіомоніторинг системи безпеки. Потім матінка просто з клавіатури заходила до системи нашого будинку в Кейптауні. Після цього — підключалася до системи будинку в Брентвуді. Вона могла водночас бути скрізь і ніде конкретно, блукаючи десь над заходом сонця та листям дерев повсюди, окрім того місця, де вона насправді знаходилась: у кращому випадку — вартова. У гіршому — вуаєристка.

Матінка могла провести за ноутбуком півдня, просто роздивляючись порожні кімнати, повні меблів. Трохи підправити термостат тут. Вимкнути світло там, обрати ідеальну гучність ніжної музики — свою для кожної кімнати. «Нехай грабіжники собі мізки зламають», — казала вона мені. Перемикала камери спостереження і дивилась, як покоївка-сомалійка прибирає наш будинок у Парижі. Нахилившись над екраном монітора, зітхала й промовляла: «Мої крокуса в Лондоні вже квітнуть…»

Миттєво з-поза сторінки «Бізнес» газети «Таймс» лунав голос батька, що зауважував: «Правильна форма множини — „крокуси“».

Інколи після цього матінка хіхікала і вдаряла по клавішах Ctrl і L, замикаючи покоївку у ванній кімнаті, перебуваючи при цьому на відстані у три континенти звідти — просто тому, що їй здалося, ніби кахлі недостатньо ретельно вимиті. Для неї це був трохи жорстокий, але веселий жарт. Вплив на оточення, коли фізично вона присутня в іншому місці… Заочне споживання. Все одно як спромогтися того, щоб шлягер, записаний на платівку кілька десятиліть тому, лунав і лунав собі у мізках китайського робітника майстерні з потогінною системою — робітника, з яким тобі ніколи не зустрітися. Так, це влада, але влада безглузда й безсила.

На екрані комп'ютера покоївка ставить вазу з тільки-но зрізаними півоніями на підвіконня нашого дому в Дубаї, а мама шпигує за нею через супутник і прикручує кондиціонер через бездротовий зв'язок, кількома натисканнями на клавішу, виганяючи жар геть із кімнати, і виморожує будинок, цю одну-єдину кімнату, створюючи температуру, як у холодильнику, чи як на вкритому снігом схилі, витрачаючи величезні суми на фреон та електрику тільки для того, щоб кляті, хоч і гарненькі, рожеві квітки вартістю не більше десяти баксів простояли у вазі на один день довше.

Ось на що це схоже — бути мертвою. Так, я дуже добре розумію, що таке «відсутність». Мені тринадцять, і я не дурна — і мертва, так кому, як не мені, розуміти, що таке «відсутність»?

Бути мертвою — це ядро поняття «подорожувати порожнем».

Я мертва — а «мертва» означає безперервно, двадцять чотири години на день, сім днів на тиждень, триста шістдесят п'ять днів на рік… навічно.

Краще вам не знати, як це — відчувати, що із тебе викачують кров — геть усю. Мабуть, мені не варто навіть повідомляти вам про те, що я мертва — адже тепер, безперечно, ви відчуваєте себе набагато кращими за мене. Навіть товстуни вважають себе кращими за мертвих. І тим не менш, ось воно: моє Огидне Визнання. Я розколююсь і зізнаюсь. Розкрила усі таємниці. Я мертва. Тільки не використовуйте це проти мене.

Так, усі ми здаємося одне одному трохи таємничими й абсурдними, але ніхто не виглядає більш чужим, ніж мрець. Ми здатні вибачити незнайомці її схильність прийняти католицизм чи брати участь у гомосексуальних актах, але не її підкорення смерті. Ми ненавидимо ренегатів. Умирання гірше алкоголізму чи героїнової залежності, воно здається нам найгіршою слабкістю, а у світі, де люди звинувачують тебе у лінощах, коли ти не голиш ноги, перебування серед померлих видається найстрашнішою плямою на репутації.

Наче ти просто втекла від життя — просто не змогла докласти зусиль для того, щоб жити на повну. Ти боягузка! А коли ти й товста, і мертва — то це вже подвійна ганьба!

Так, це нечесно, але навіть коли ви відчуваєте до мене жаль, мабуть, водночас ви вважаєте себе з біса крутими, адже ви живі і, безперечно, просто зараз сидите із повним ротом та жуєте якусь бідолашну тваринку, що мала нещастя жити трохи нижче вас на харчовому ланцюжку. Я вам все це розповідаю не заради того, щоб викликати співчуття. Мені тринадцять років, я дівчинка і я мертва. Звати мене Медісон, і ваше дурнувате принижуюче співчуття — останнє, що мені потрібне. Так, це нечесно, але так уже чинять люди. Коли ми вперше бачимо якусь людину, підступний тонкий голосочок у нас в голові каже: «Можливо, я очкарик, чи товстун, чи дівчина, але принаймні я не гей, чи негр, чи жид». Тобто: може, я ось така, яка є, але принаймні в мене вистачає здорового глузду не бути тобою. Саме через це я намагаюся навіть не згадувати про те, що мертва, бо геть усі вважають себе набагато кращими за мерців — навіть мексиканці та хворі на СНІД. Це