- 1
- 2
- 3
- 4
- . . .
- последняя (52) »
розчинилися двері, сорок чоловік лук зі стрілою принесли.
— Спробуй, наречений жених, пусти мою стрілку.
— Гей, Іване Голий! — крикнув царевич. — Подивися, чи годиться лук для моєї стрільби!
Іван Голий натягнув лук і пустив стрілу; полетіла стріла за сто верст, влучила в богатиря Марка Бігуна і відбила йому обидві руки. Закричав Марко Бігун богатирським голосом:
— Ах ти, Іване Голий! Одбив ти мені обидві руки; але й тобі біди не минути!
Іван Голий приклав лук до коліна і переламав надвоє:
— Ні, царевичу! Лук нікудишній — не годиться такому богатиреві, як ти, пускати з нього стріли.
— Що ж це, царівно? Чи ти з мене глузуєш? Який лук дала — мій слуга почав натягувати і стрілу пускати, а він враз навпіл розламався!
Царівна наказала вивести зі стайні свого баского коня.
Ведуть коня сорок чоловіків, ледве ланцюгами стримують: такий злий, неприборканий!
— Ану ж бо, наречений жених, прогуляйся на моєму коні, я сама на ньому щоранку катаюсь.
Царевич крикнув:
— Гей, Іване Голий! Подивись, чи годиться кінь під мене!
Іван Голий прибіг, почав коня гладити, гладив, гладив, узяв за хвіст, смикнув — і всю шкуру здер.
— Ні, — каже, — кінь нікудишній! Трішечки за хвоста посмикав, а з нього шкура злетіла.
Царевич давай нарікати:
— Ой, царівно! Ти все з мене насміхаєшся; замість богатирського коня шкапу вивела.
Царівна не стала більше випробовувати царевича і наступного дня вийшла за нього заміж. Повінчались вони і лягли спати; царівна поклала на царевича руку — він ледве витримав, зовсім задихатися почав.
«А, — думає царівна, — такий ти богатир! Добре ж, іще пам’ятатимете мене.»
Через місяць зібрався царевич з молодою дружиною в свою державу їхати.
Їхали день, і два, і три і зупинилися, щоб дати коням перепочити. Вилізла царівна з карети, побачила, що Іван Голий спить, мерщій знайшла сокиру, відтяла йому обидві ноги, потім веліла запрягати коней, царевичу наказала на приступцях стати і повернулась назад у своє царство, а Іван Голий лишився в чистому полі.
Якось пробігав тим полем Марко Бігун, побачив Івана Голого, побратався з ним, посадив його на себе і рушив до дрімучого темного лісу.
Стали богатирі в тому лісі жити, збудували собі хатинку, зробили возика, роздобули рушницю і почали перелітну птицю полювати. Марко Бігун возика возить, а Іван Голий сидить у візку і птахів стріляє: тією дичиною весь рік харчувались.
Нудно їм стало, і надумали вони вкрасти де-небудь дівку від батька, від матері; поїхали до одного священика і почали просити милостиню. Попівна винесла їм хліба і тільки-но підійшла до візка, як Іван Голий схопив її за руки, а Марко Бігун чимдуж побіг, і за хвилину опинилися вони вдома у своїй хатинці.
— Будь ти, дівчино, нам сестрицею, готуй нам обідати й вечеряти та за господарством наглядай.
Жили вони втрьох тихо і мирно, на долю не нарікали.
Одного разу вирушили богатирі на полювання, цілий тиждень вдома не були, а повернувшись, ледве свою сестру впізнали: так вона змарніла!
— Що з тобою сталося? — питають богатирі.
Вона у відповідь розповіла їм, як щодня прилітав до неї змій; від того й стала така худа.
— Зажди, ми його впіймаємо!
Іван Голий ліг під лаву, А Марко Бігун сховався у сінях за двері.
Минуло півгодини, раптом дерева в лісі зашуміли, дах на хатині захитався — прилетів змій, ударився об сиру землю і зробився добрим молодцем, увійшов у хатину, сів за стіл і вимагає закусити чого-небудь.
Іван Голий схопив його за ноги, а Марко Бігун навалився на змія всім тулубом і став його душити; добряче йому боки нам’яв!
Притягли вони змія до дубового пенька, розкололи пеньок надвоє, затисли там його голову і почали шмагати лозинами.
Проситься змій:
— Відпустіть мене, могутні богатирі! Я вам покажу, де мертва і жива вода.
Богатирі погодились.
От змій привів їх до озера; Марко Бігун зрадів, хотів було просто в воду кинутись, та Іван Голий зупинив.
— Спершу, — каже, — треба випробувати.
Взяв зелену лозину і кинув у воду — лозина вмить згоріла. Взялися богатирі знов за змія; били його, били, ледве живого лишили.
Привів їх змій до іншого озера; Іван Голий узяв гнилицю і кинув у воду — вона враз пустила паростки і зазеленіла листям. Богатирі кинулись в озеро, скупалися і вийшли на берег здоровими молодцями: Іван Голий — з ногами, Марко Бігун — з руками. Потім узяли змія, притягли до першого озера і кинули просто на глибоке — тільки дим від нього пішов!
Повернулися додому; Марко Бігун був старий, одвіз попівну до батька, до матері і став жити в того священика, бо священик оголосив ще раніше: хто мою дочку привезе, того годуватиму і поїтиму до самої смерті. А Іван Голий роздобув богатирського коня і поїхав шукати свого царевича.
Їде чистим полем, а царевич свиней пасе.
— Здоров, царевичу!
— Здрастуй! А ти хто такий?
— Я Іван Голий.
— Та що ти брешеш! Якби Іван Голий був живий. Я б свиней не пас.
— Тепер кінець твоїй службі!
Тут вони помінялися вбранням; царевич поїхав уперед на богатирському коні, а Іван Голий слідом за ним свиней погнав.
Царівна побачила їх, вискочила на ґанок:
— Ах ти, неслух! Хто тобі велів свиней гнати, коли ще сонце не сіло? — І давай наказувати, щоб зараз же взяли пастуха і відшмагали на стайні.
Іван Голий не став чекати, сам схопив царівну за коси і доти тягав її по двору, доки не покаялась і не пообіцяла в усьому слухатись чоловіка. Після цього царевич із царівною жили у злагоді довгі роки, а Іван Голий при них служив.
Біла качечка
Один князь одружився з прекрасною княжною і не встиг іще на неї надивитися, не встиг іще з нею наговоритися, не встиг іще її наслухатися, аж чекала на них розлука: мусив князь їхати в далеку путь, залишати дружину на чужі руки. Що ж поробиш! Кажуть, вік обнявшись не просидіти. Довго плакала княгиня, довго князь її умовляв, заповідав не залишати високих палат, не ходити на розмову, з поганими людьми не водитися, дурних балачок не слухати. Княгиня обіцяла все виконувати. Князь поїхав, княгиня зачинилась у своїй світлиці і не виходить. Скоро чи ні прийшла до неї жінка — здавалося, така проста, щира! — Чого, — каже, — сумуєш? Хоч би на світ Божий подивилася, хоч би по саду пройшлася, нудьгу розвіяла. Довго княгиня відмовлялась, не хотіла, зрештою подумала: по саду походити не біда, — і пішла. — Що, — каже жінка, — день такий жаркий, сонце так і пече, а водичка прохолодна так і хлюпоче, може, скупаємося тут? — Ні, ні, не хочу! — А там подумала: скупатися ж не- 1
- 2
- 3
- 4
- . . .
- последняя (52) »