чорно-білим кіно, що встигає зафіксувати творення думок і перелітних вражень, тонких обрисів весняного краєвиду і барв улюбленого кімоно, снування спогадів, віршів, жартів — словом, усього, що врешті складається на повню людського життя. Найближчим відомим нам відповідником дзуйхіцу буде есей — або ж фраґмент. Я ніколи не сумнівався, що Ніцше, наприклад, писав у жанрі європейського дзуйхіцу.

Течія цього мисленного кіно з-під пензлика, скажімо, моєї улюблениці Сей-Сьонаґон, досвічує аж сюди як погляд напрочуд обдарованої і вродливої душі, наділеної рідкісним умінням ткати неминуще з минущого. «Гарно, коли в кішки чорна спина і білосніжні груди», — просто, між іншим, зауважує Сей-Сьонаґон. І хоча з тих пір, коли ці ієрогліфи стали на папері, минуло десять століть, «гарно» продовжує бути гарним, а моя Пушинка — перша, хто свідчить про це, становлячи собою живе втілення мимохідь кинутої фрази.

Взагалі, цей феномен писемного рукоділля заворожує. Ось воно ллється з руки хейанської придворної дами, є зримим виявом її життєвого й історичного часу, мрій її, закоханостей, пам’яті, що містить найдовершеніші зразки китайської і японської поезії. Ось спливає епоха — і жінка, від якої навіть порошинок не лишилося, проступає в інтер’єрі самотньої келії, життя її починає точитися знову, як той самий, що й тисячу років тому, чай. І текст, що був нерухомим зображенням, власне, посмертною маскою лиця письма, точиться навзаєм, бо погляд Сей-Сьонаґон впадає в мій погляд читача і причетного. Коли ж ми отак зустрічаємось очима, образ тексту тане, тече, фото стає фільмом, впадаючи, як джерело змісту, вже до мого власного життя. Відчитане дзуйхіцу створює себе і мене одночасно.

О, як би я хотів побачити руку Сей-Сьонаґон у ту мить, коли вона пише! Людську руку, яка, за словами Гайдеґґера, з’являється тільки зі слова і разом з ним, містячи в собі сутність людини. Для нас, для нашого письма, ураженого, побитого комп’ютерними клавішами, це рукописання вслід за пензликом стає рятівною нагодою піти вслід за собою. Бо ж, виводячи літери рукою, ми не тільки робимо зримими істотні риси свого характеру, а й повертаємо давно втрачені належні стосунки з буттям, котре під виглядом слова вписується в саме суще.

…Перлини роси, нанизані на нитки павутиння, буддійські і синтоїстські храми, ікебана і чайний ритуал. Перламутрові небеса весни, що триває тисячу років. Зненацька перо починає грузнути. В’язне те, що мало бути в’яззю письма. Але ти, руко, не бійся письма. Пий і пий білосніжні простори аркуша, прокладай рядки, прокидай стежки. Дзуйхіцу — це насамперед годування руки, зголоднілої за справжнім письмом, знесиленої барабанними вправами на клавіатурі комп’ютера. Дзуйхіцу — це годування руки з руки. Чи замислювався хто-небудь над тим, що рука нагадує птаха? З довгою шиєю, з розумним, перебірливим дзьобом на кінці. В дитинстві ми влаштовували театр тіней. Напинали простирадло, вмикали настільну лампу і за допомогою долонь показували на екрані різні дива: степового вовка, що розкривав пащу, зайчика, який плямкав нижньою губою, — і довгошию птаху, імені якої ми тоді ще не знали.

Бо тільки тепер настав вищий час назвати ту птаху: дзуйхіцу…

Трохи про Торо

Найчастіше мої друзі порівнюють мене з американським трансценденталістом Генрі Дейвідом Торо. «Ти — наш український Торо», — кажуть вони навпростець. Востаннє мене так величав Юрій Винничук; а перед тим — Віктор Морозов, Микола Рябчук, Олег Лишега… Усі вони — люди одного покоління, одного культурного поля, мають схожий досвід перебування в суспільстві, вироблені погляди, чудову ерудицію. Фактично, всі вони теж трансценденталісти, тільки кожен по-своєму. Тому я охоче вірю їм. Хоча потайки переконаний, що той-таки Лишега — значно більший Торо, ніж я. Він, скажімо, вміє ловити раків руками, а я — ні. Він читає щоденники Торо англійською, а я, невіглас, мушу задовольнятися перекладами. Ну, і так далі.

Торо — це символ. Торо — два священні склади, промовивши які, слід дотримуватися шанобливого, сакрального мовчання. Торо — це світанкова медитація над текстами Бгаґавадґіти. Торо — це власноруч збудована келія на берегах Волдена. І вміння самотужки приготувати собі їжу. І щоденне читання Чжуан-цзи. І послідовний остракізм хтивого та зажерливого суспільства. Винесення його поза межі власної свідомості. Торо — це радісна й добровільна бідність. Це життя в лісах. Лишега їздив туди, до того озера, над яким скоро дві сотні літ уже, стояла келія Торо. Ясно, що він нічого — і нікого — вартого уваги там не застав. Порожня бетонована траса, якась бензозаправка, якийсь реп долинає з неї. Нема чого зайвий раз їздити, щоб пересвідчитися в одному й тому самому: Америка, голі баби, постмодернізм і жлобалізм. Однак і Лишега, і я знаємо інше: що Торо — це не місце в просторі штату Масачусетс. Торо — це особливий стан душі. Якщо у вас є душа, ви неодмінно цей стан звідували. Тобто, ви знаєте Торо краще, ніж щоденний маршрут на роботу. Бо Торо — це небажання ходити на роботу і віддавати найкоштовніші години, дні й роки свого життя суспільству за мізерні копійки. Це відмова служити в армії, якщо у вас інші переконання, ніж у міністра оборони або навіть у президента. Хай усі президенти світу зійдуться на Майдан і волатимуть вам на вухо, що ви зобов’язані служити в армії — а ви не мусите робити цього, здуру повіривши людям, людям — не собі. Натовпи талановитих убивць і природжених садистів тиняються без діла грішною землею, шукаючи, кому б його вкоротити віку; от нехай президенти і наймають їх до своїх військ, платячи за вбивство гарні гроші, дресируючи і муштруючи їх, посилаючи на смерть або взагалі роблячи з ними, що заманеться; однак до вас вони не сміють наближатися, з ідіотськими пропозиціями створювати ніщоту, руїни і скорботу замість нового життя, високого будування та вирощування квітів і книг небаченої краси.

А ще Торо — це відмова вважати людей — припустімо, чорношкірих або українців — рабами й лохами. Тобто, Торо — це внутрішня перманентна революція однієї людини, котра ні фізично, ні морально, аніяк, не може продовжувати засновані на фальші стосунки — з соціумом, з природою, з собою. Торо настає зненацька, як літня злива, змиваючи завжди надто грубий шар пороху забобонів, кимось створених упереджень і несвідомо набутих у суспільстві залежностей. Торо — це завжди наявна можливість перемін і результативна нехіть жити в одному світі з рабовласниками. Або з олігархами. Або з корумпованими й безпорадними політиками. Як зауважив нещодавно один із моїх приятелів, наші теперішні правителі нагадують царя Мідаса навпаки. Все, до