class='book'> XXVIII Потяг (товаровий), що в нього пощастило мандрiвцям упрохатись iз своїми речами, далi Дарницi не пiшов. На щастя, вертались з таборiв червоноармiйцi в мiсто - все добро школярське взяли на вiз.

...Торохтить шинованими колесами по бруку вiйськова гарба, парою биндюгiв запряжена. Мiшки, скриньки - всi найтяжчi хлоп'ячi речi - на возi; за возом - креше чобiтьми сiльська ватага. Мiсто ще далеко, а вже вiдчувається якийсь могутнiй водоверть, що вiд нього подихає бадьорий хвилюючий вiтерець. Коли ж перед очима встало, як марево у хмарах, велике мiсто, i стiною виступили, розгорнулися зеленi київськi гори - гордi й холоднi, на горах - iншi гори, стiни, мури, мережанi будинки, золоченi верхи, суворi й байдужi; коли внизу пiд горами крицею блиснули синi днiпровi хвилi, а над ними вгорi виросли сади, арки, мости, монументи, - бiднi новаки-селючата понiмiли, i серце їм занило. Крiм невеличких клункiв у руках, вони нiчого не мали, в цей невиданий свiт вступаючи. I мiцно-мiцно стискали вони в руках всю свою економiчну базу - ворочок з сушеною локшиною та засохлу хлiбину.

Свiжi, бадьорi, нiби накачанi за лiто смоком, ще обвiянi духом пашнi й сiна - вертались кияни до мiста.

Той свiжий, хвилюючий вiтерець, що подував на них ще здалека, тепер зростав.

Раптом прокинулось громове царство: переможно заревiв пароплав, розкидаючи гук по горах i просторах, суворо гримiло десь залiзо, верещали дзвоники трамваїв. Здавалось, там шумить, кипить унизу вогненне море, видимаючи вгору шумовиння. Пiдiймається воно до хмар, грає на сонцi кольорами i застигає багатоповерховими будинками тонкої архiтектури, золотими банями, монументами.

I в громi i блиску тоне десь далека-далека хатина Бондарiв у степу, блiдне заплакана Настя на воротях, розходиться в туман...

Все забувається.

Тiльки що ж то так сяє i грiє на руцi в Костя? Що то не тьмариться серед кам'яних мурiв i золочених київських верхiв?

1927