РОМАНТИКА

Автор: Чак Паланик

Видано: Playboy, 2011

Переклад: Opovidach

Привітайте мене. У нас з дружиною щойно народилися близнючки і, здається, вони нормальні. Десять пальців на руках. Десять пальців на ногах. Дві крихітні дівчинки. Але знаєте, я себе дивно почуваю… Чекаю, що щось піде не так. Адже завжди трапляється погане, коли зловиш себе на думці, що ти занадто щасливий. Чекаю, що прокинуся, і все виявиться лише прекрасним сном.

Я про те, що ще до одруження в мене була товста дівчина. Ми обоє були товсті, на цій підставі й зійшлися. Та дівчина, вона завжди вигадувала нам нові дієти, наприклад, не їсти нічого, окрім ананасів з оцтом чи сухих водоростей з пакетика, або ж пропонувала разом ходити пішки, аж доки не почала втрачати вагу. Її стегна просто танули, і ви б зроду не побачили такої щасливезної людини. Навіть тоді я знав, що щось піде не так. Коли любиш, радий бачити цю людину щасливою, проте я знав, що моя дівчина кине мене, бо тепер хлопці з кар’єрою та медичним страхуванням клали на неї око. Пам’ятаю, вона була гарною та незвичайною й раніше, але тепер, схуднувши, стало ясно, що в ній жили необмежені запаси самоконтролю та дисципліни, того, чого в мені не було. Наші друзі не могли допомогти, бо всі вони намотували круги, чекаючи, доки ми розійдемося, аби врешті запросити її на побачення. Згодом виявилося, що справа не в ананасах чи дисципліні: у неї виявили рак. Проте вона все ж схудла до подіумних розмірів перед тим, як померти.

Ось тому я знаю: щастя – це вибухівка сповільненої дії. А зустрів я свою майбутню дружину тоді, коли навідріз відмовився зустрічатися з будь-ким і намагався від усіх втекти, їдучи потягом до Сіетла. Це якраз був той рік, коли в Сіетлі проходив музичний фестиваль Лоллапалуза. Я спакував намет та скрутив спальний мішок, ховаючи в ньому бонг, і був готовий жити в кемпінгу усі вихідні, наче Грізлі Адамс. Я увійшов до вагону-ресторану в потязі. Знаєте, іноді варто забути про друзів та тверезість на кілька днів. Я зайшов до вагону-ресторану, а там ці розкішні зелені очі, що дивилися прямісінько на мене. Я не монстр. І не товстун з реаліті-шоу, який не встає з лікарняного ліжка. Проте розумію, чого чоловікам хочеться працювати наглядачами в жіночих в’зницях чи виправних колоніях: вони могли б зустрічатися з гарненькими ув’язненими дівчатами без оцього їхнього: «Надягни футболку!» чи «Тобі обов’язково треба так потіти кожного разу?» Але зараз тут, у потязі, переді мною богиня в обрізаній футболці з надписом Radiohead, у неї видно голу талію, джинси спустилися небезпечно низько, а кожен пальчик прикрашають кільця з Міккі Маусом та Холлі Хоббі. Вона тримає пиво біля своїх чарівних губ і дивиться на мене крізь дно пустої пляшки – це Міллер, не якесь там гімняне авторське пиво в зелених пляшках.

Хлопці, як я, ми знаємо, що з цього вийде. Якщо ми не Джон Белуші чи Джон Кенді, жодна гарненька дівчина не погляне на нас тим самим особливим поглядом, тому я присоромлено відвертаюся від неї. Єдина причина, через яку схожі на неї красуні можуть зі мною заговорити, це коли бажають повідомити мені, що я – товстезна свиня і закриваю вид на океан. Я завжди говорю: «Знай своє місце». Став низьку планку і не розчаруєшся. Повільно проходячи повз, намагаюся не дивитися на неї. Наблизившись, відчуваю як чудово вона пахне, ніби якийсь десерт, ніби спечений гарбузовий пиріг з коричневою шкоринкою. А ще пивна пляшка біля її губ повертається мені вслід, коли йду проходом до бару та замовляю напої, і це не той випадок, ніби ми тут одні – останні хлопець і дівчина у всьому світі. Поряд купа людей п’ють за пластиковими столами, їдуть на Лоллапалузу, судячи х їх дредів та виварених футболок. Іду до столика, що знаходиться якнайдалі від неї, але ця красуня продовжує дивитися мені вслід. Знаєте, як це, коли на тебе дивляться: не можеш зробити й кроку не спіткнувшись, особливо в потязі. Іду з пивом, коли потяг повертає, і все розливається на мою смугасту ковбойську сорочку. Вдаю, ніби дивлюся на дерева, що пропливають за вікном, проте кутовим зором спостерігаю за її відбиттям у склі, а вона все ще дивиться сюди. Відвертається лише тоді, коли йде до бару, дає гроші й бере іншу пляшку пива, і тоді її відбиття стає більшим, більшим, доки не зростає до справжніх розмірів. Вона стає біля мого столу і каже: «Привіт», – і щось там ще.

Перепитую: «Що?»

Вона показує пальцем на ковбойську сорочку, де розлилося пиво, і промовляє: «Мені подобаються твої ґудзики, вони блискучі».

Опускаю голову на перламутрові кнопки. Це не ґудзики, але не хочеться псувати момент. І ще з самого початку я помітив, що вона кладе пальці до рота час від часу. Добре, кладе часто, і говорить з придихом, ніби маленька дівчинка, використовуючи якісь дитячі слова, наприклад, «шпагеті» замість «спагеті» чи «нозіці» замість «ножиці». Але це скоріше робить її ще звабливішою.

Вона підморгує і облизує кінчиком язика губи. Ті все ще волого поблискують і вона говорить: «Я Брітні Спірс». Дражнить. Вона точно трохи обдовбана. Зіпсована. Але зараз ми обоє п’ємо текілу з маленьких пляшечок, і як добре, що не треба керувати потягом. Ні, вона не Брітні Спірс, але точно така ж гаряча. Ясно, що вона збуджує мене, але не подумайте нічого зайвого. Вам просто слід глянути на неї, щоб усе зрозуміти.

Це мій єдиний шанс: зберігати спокій, продовжувати фліртувати й купувати напої. Вона запитує, куди їду, і я відповідаю, що на Лоллапалузу. Вона проходить пальцями по моїй сорочці від кнопки до кнопки, починаючи з пояса і до шиї, потім вниз, і я сподіваюся, що вона не чує, наскільки сильно у мене б’ється серце.

Вона така зваблива, коли водить своїми зеленими очима зі сторони в сторону чи підіймає на мене погляд з-під довгих пухнастих вій. І вона, мабуть, випила значно більше за мене, бо забуває закінчувати речення, а іноді тикає пальцем на щось за вікном і вигукує: «Пес!». Щоразу, коли бачить Фольксваген, який пропускає потяг, Бріт верещить: «Жучок!», – і б’є мене в плече кулачком, який прикрашають кільця з Хеллоу Кітті та Міккі Маусом. Я потай мрію, щоб там лишився синець на все життя. Ми приїжджаємо на Лоллапалузу й ставимо намет, Бріт така п’яна, що навіть прокинувшись вранці наступного дня, все ще не тверезіє. І не важливо, скільки дурі я викурив, мені однаково мало. Можливо тому, що Бріт така худа, але її не відпускає, навіть коли вона не п’є кілька годин підряд, мабуть, її просто вставляє від пасивного куріння. Усе наше перебування на Лоллапалузі нагадує прекрасний класичний роман, на який ти мастурбуєш, переглядаючи платні сайти, але це