змусить їх душею відчути і радісну насолоду справедливої боротьби, і горду гідність праці в робітничих лавах товаришів. Вона навчить їх дружби і любові, чесності і щирості, стійкості і наполегливості — найкращих рис людини і громадянина, що так потрібні людям, які стоять на порозі світлого майбутнього — комунізму».

Правдиво змальовуючи образ покоління, народженого революцією, Володимир Бєляєв постійно думав про свого читача, теперішнього і майбутнього, висуваючи в трилогії на арену дій таких героїв і такі події, які сам час вимагав поставити попереду, щоб вони вели за собою на славні діла молодь нових бойових і творчих літ.

Письменник-комуніст серцем сприйняв політику партії і визначив точну мету ідейно-моральної спрямованості своєї творчості, її виховних функцій. І він не помилився; його творча праця стала у великій пригоді тим, кому була адресована книжка — молоді нового часу. Цей твір знайшов у їхніх серцях палкий відгук.

Як і всякий справжній митець, письменник, ясна річ, скористався правом на домисел, на узагальнення і типізацію образів, але при цьому ніколи не відходив від життєвої правди, ніколи не забував про те, що за його книжкою прийдешні читацькі покоління судитимуть про те, якими були насправді люди його часу, як вони жили і боролися, працювали і любили, заново відкривали для себе навколишній світ, осяяний полум'ям революції.

Він відтворював суту правду подій, змальовував героїв, стверджував правду свого часу. І знав, що цю правду він несе в новий час, і йому, звичайно, хотілося, щоб вона вірно служила майбутнім поколінням, запалюючи їх жагою діяльності, прагненням наслідувати героїв книжки. Ось чому письменник, не викривляючи реальної дійсності, відбирав із багатющих запасів свого життєвого досвіду насамперед цікаве і повчальне, те, що переживе не лише сьогодення, а й завтра, вступить у прийдешній день.

У «Старій фортеці» ми відкриваємо для себе не тільки художню реальність великих історичних подій, а й читаємо про буденне життя мешканців невеличкого стародавнього містечка, звичайні хлоп'ячі ігри й захоплення, пустощі і витівки. І ось що характерне ми помічаємо, читаючи цю книжку: все буденне й незначне в долі героїв, у долі міста поступово відходить на задній план і дедалі яскравіше, вагоміше виявляє себе життя — велике, бурхливе, багатогранне революційне життя, в якому по-новому формуються людські характери і чітко окреслюються обличчя наших друзів і ворогів.

Автор не суперечить тут правді життя, правді історії. Революція визначила долю багатьох мільйонів людей. У її світлі особливо виразним стало велике і мале, справжнє і фальшиве, сміливе і легкодухе. Революція вела народ до головного — до визволення трудящих від гніту експлуататорів, до вільного, щасливого життя, до повного розквіту людських талантів і здібностей.

Це і є те головне, що переймає оповідь «Старої фортеці». Правда революції увінчує все пережите юними героями книжки, мешканцями міста, визволеного Червоною Армією від сваволі петлюрівців та їхніх союзників — білопольських інтервентів. Цю правду і змалював Володимир Бєляєв, опираючись на власні спостереження, на долю близьких йому людей, на реальні історичні факти свого часу. І ці факти, що визначили всі вчинки героїв, письменник поставив у центрі розповіді, вивів у своїй книжці на передні рубежі. Він добився того, що безліч чудових і точних деталей, вплетених у тканину розповіді, не заступили його провідної думки, не завели у дрібнотем'я вбік від головної течії життя.

Як показала довголітня щаслива доля «Старої фортеці», книжка стала потрібною і корисною читачеві саме цією правдою, що виникла в атмосфері соціалістичної революції. Вона допомогла молоді правильніше побачити поступальний революційний процес і визначити своє місце в лавах будівників нового суспільства. В яскравому художньому зображенні народного життя на світанку Радянської влади і полягає значення трилогії, її неминуща цінність для молодого читача.

Володимир Бєляєв усією силою свого таланту, силою любові й ненависті відгукується на людський біль і лихо, на вимогливий заклик чесних людей світу приборкати фашизм, зірвати маячні плани паліїв війни, що сіють на землі ядерну загрозу і вбивства, наклепи і провокації. Саме цим душевним болем перейнята інша книжка Володимира Бєляєва «Вишневі алеї», до якої увійшли найкращі твори письменника — повість, оповідання і памфлети, створені в останні роки.

Назву збірці дало документальне оповідання про подвиг, що його здійснив у перші дні війни маленький гарнізон прикордонної застави, яким командували лейтенант Олексій Лопатін та політрук Павло Гласов. Вони загинули у нерівному бою із загарбниками, їх поховали на сільському кладовищі недалечко від застави. «Прикордонники, які прийшли служити сюди, — пише автор, — посадили на заставі вишневу алею на честь славного подвигу своїх попередників. Навесні дерева вкриваються ніжним білим цвітом, а ближче до середини літа на них рясно червоніють соковиті вишні. Ніхто не зриває їх — така традиція. Наливаючись соком, вони поступово падають на землю і червоніють під деревами, немов краплі крові, якою колись зросили цю землю герої-прикордонники».

В образному ладі книжки відбито всенародну пам'ять про мужніх борців за свободу і незалежність нашої Батьківщини. Ми ніби чуємо відгук тужних дзвонів білоруської Хатині, завивання вітру у руїнах Брестської фортеці, трагічний реквієм, що звучить на Піскарівському кладовищі в Ленінграді.

Відомості про героїчних прикордонників-лопатінців автор збирав багато років, він довго жив на заставі, яку лопатінці захищали до останнього подиху, стримуючи натиск гітлерівських полчищ. Цій заставі присвоєно ім'я лейтенанта Олексія Лопатіна, Героя Радянського Союзу. В Народній Республіці Болгарії одну з прикордонних застав також названо іменем О. Лопатіна.

Не дізналися б ми, напевне, і про високий моральний подвиг скромної дівчини Іванни Ставничої, яка відверто кинула в обличчя церковним фанатикам суворе звинувачення у дворушництві і підступній зраді, якби не слідопитський пошук Володимира Бєляєва. У післявоєнному Львові письменникові вдалося знайти сліди убивць Іванни, і у своїй повісті «Хто зрадив?», також уміщеній в збірці «Вишневі алеї», він розкрив правду вчиненого злочину. Обплутана густим павутинням єзуїтських провокацій, дочка священика Івана, натура щира і простодушна, опинилася на краю прірви, в жорстоких лабетах так званих «духовних пастирів» — гітлерівських агентів. Руйнувалась її мрія про те, щоб навчатися в університеті, стати науковцем. Осіняючи Іванну