цьому ціпку, звичайно ж, є. Це може стати основою

для кількох моїх висновків.

- Хіба я чогось не помітив? - спитав я дещо самовпевнено. - Сподіваюся,

нічого важливого я не проминув?

- Боюся, любий мій Ватсоне, що більшість ваших висновків - хибні. Коли я

сказав, що ви збуджуєте мою думку, то мав на увазі, щиро кажучи, те, що часом

ваші помилки допомагають мені знайтиправильний шлях. Проте зараз ви не надто

вже помиляєтесь. Цей чоловік справді практикує в селі. І йому справді доводиться

багато ходити пішки.

- То я мав рацію?

- Щодо цього - так.

- Але ж це все.

- Ні, ні, любий мій Ватсоне, не все, аж ніяк не все. Я, наприклад, припустив

би, що такий подарунок лікар скоріш одержав би від лікарні, аніж від

мисливського клубу, а коли перед словом «лікарня» стоять ініціали «ЧК», то назва

«Черинґ-Кроська» напрошується сама собою.

- Напевно,так і є.

- Усе наводить на таке тлумачення. Якщо ми візьмемо це за робоче

припущення, то дістанемо нову основу для відтворення особи нашого невідомого

відвідувача.

8

- Що ж, припустімо, що літери «ЧКЛ» означають «Черинґ-Кроська лікарня».

Які ж висновки звідси випливають?

- А вам нічого не спадає на думку? Ви знаєте мої методи. Застосуйте-но їх!

- Я можу зробити тільки один висновок: до того, як виїхати на село, цей

чоловік практикував у місті.

- А тепер спробуймо піти трохи далі. Погляньмо на це в такому світлі: з якої

нагоди йому зробили такий подарунок? Коли друзі вирішили вшанувати його цим

ціпком? Напевно, тоді, коли доктор Мортімер залишив лікарню, щоб узятися до

приватної практики. Ми знаємо, що йому піднесли подарунок. Припустімо, що

службу в лікарні він поміняв на сільську практику. Чи не будуть наші висновки

занадто сміливі, коли ми скажемо, що подарунок пов’язаний саме з цією зміною?

- Цілком можливо.

- Тепер зауважте, що він не міг належати до консультантів лікарні, бо цю

змогу мають лише лікарі з широкою лондонською практикою, а такий ніколи не

виїхав би на село. Ким тоді він був? Якщо працював там і не належав до

консультантів, то був, напевно, куратором, що мешкає при лікарні, - посада, трохи

вища за практиканта. Пішов він звідти п’ять років тому - цю дату зафіксовано на

ціпку. Отож ваш солідний, підстаркуватий лікар зник, любий мій Ватсоне, а

натомість з’явився молодик років тридцяти - симпатичний, скромний, неуважний і

до того ж власник улюбленого собаки, що, як я можу припустити, більший за

тер’єра, але менший за мастифа.

Я недовірливо засміявся, а Шерлок Холмс умостився зручніше на канапі й

випустив кілька сизих кілець диму.

- Щодо останньої подробиці, то вас тут не перевіриш, - мовив я, - але деякі

відомості про вік та кар’єру цієї людини неважко буде знайти.

Зі своєї маленької полички для книжок я дістав медичний довідник і відшукав

потрібне прізвище. Там було кілька Мортімерів, але лише один міг бути нашим

відвідувачем. Я прочитав статтю вголос:

«Мортімер Джеймс, член Королівського хірургічного товариства з 1882 року.

Ґримпен, Дартмур, графство Девоншир. З 1882 по 1884 рік - куратор Черинґ-

Кроської лікарні. Здобув Джексонівську премію в галузі порівняльної патології за

працю «Чи є хвороби атавізмом?». Член-кореспондент Шведського

патологічного товариства. Автор праць: «Аномальні явища атавізму»

(«Ланцет», 1882), «Чи прогресуємо ми?» («Вісник психології», 1883). Лікар

парафій Ґримпен, Торслі і Гай-Бероу».

- Ані слова про мисливський клуб, Ватсоне, - лукаво посміхнувшись, мовив

Холмс, - зате справді сільський лікар, як ви вельми справедливо підмітили. Гадаю,

що я не помиливсь у своїх висновках. Щодо означень, то я, пам’ятаю, використав

такі: симпатичний, скромний і неуважний. Я з власного досвіду знаю, що лише

симпатичні люди дістають на прощання подарунки, лише найскромніші міняють

лондонську практику на сільську і лише неуважні залишають свій ціпок замість

візитної картки, просидівши з годину у вітальні.

9

- А собака?

- Собаку привчили носити ціпок за хазяїном. Такого важкого ціпка собака

брав посередині й міцно стискав зубами, сліди яких видно досить виразно. Судячи

з відстані між слідами, його щелепи надто широкі для тер’єра, але надто вузькі для

мастифа. Можливо... так, присягаюся, кокер-спанієль!

Говорячи це, він походжав кімнатою, але тепер зупинився біля вікна. В

останніх його словах пролунала така непохитна впевненість, що я зачудовано

поглянув на нього:

- Любий друже, чому ви так у цьому переконані?

- Причина дуже проста: я бачу собаку біля наших дверей, а ось і дзвінок його

хазяїна. Дуже прошу вас, Ватсоне, нікуди не йдіть. Він ваш колега, тож ваша

присутність може стати мені в пригоді. Ось вона, та фатальна мить, Ватсоне, коли

ви чуєте на сходах кроки, які вриваються до вашого життя, але що вони несуть вам

- добро чи зло, - ви ще не знаєте. Що треба Джеймсові Мортімеру, людині науки,

від Шерлока Холмса, знавця злочинів? Заходьте!

Поява нашого відвідувача здивувала мене, бо я сподівався побачити типового

сільського лікаря. Він виявився довготелесим, худорлявим чоловіком із гострим,

наче дзьоб, носом, що стримів між пильними сірими, близько посадженими

очима, які яскраво блищали за скельцями золотих окулярів. Убраний він був, як і

личить людині його фаху, але дещо неохайно - піджак пом’ятий, штани

обшарпані. Попри молоді літа він уже горбив спину і якось дивно витягував шию,

доброзичливо придивляючись до нас. Ступивши до кімнати, він одразу спинив

свій погляд на ціпку, що його Холмс тримав у руках, і, радісно скрикнувши,

простяг до нього руку:

- Яке щастя! А я ніяк не міг згадати, чи тут забув його, чи в па- рополавстві. Я