на це):

Але саме відтоді, як у світі з’явився Гамлет, «спокійні ночі» людство втратило, воно збентежене запитанням, на яке й досі немає відповіді: «Бути чи не бути?»

Степанов попросив офіціантку:

— Будь ласка, все-таки дайте мені чарку горілки.

— Є пляшка «Київської ювілейної», дуже добра, не хочете покуштувати?

— По-моєму, вони тепер усі однакові… Тільки й різниці — з закруткою чи без закрутки.

— Ні, коли новий сорт запускають у серію, він завжди хороший, це вже потім починають хімічити, а поки що «Київська» прекрасна, це як «розкажіть Хабібуліну»…

— Якому Хабібуліну?

— Приповідка така в мене є — із чоловіком зручно, та й з подругами… Коли вони починають мені напускати туману, то я відповідаю їм: «Розкажіть Хабібуліну» — і вся розмова…

Степанов усміхнувся:

— А що, справді зручно…

Дуже зручно, подумав він, термін — це економія часу… Будь прокляте моє відчуття часу, воно передалося Бембі, вона поспішає виразити себе і через те завжди поспішає, а я на неї ображаюсь, коли вона приїздить до мене ненадовго, я щохвилини відчуваю, як їй не терпиться повернутися до себе й стати до мольберта… А взагалі світ вичислено більше на загальне, ніж на часткове… Коли я ще можу приховати образу, то Ігор не зможе, він не готовий до того, щоб прийняти її нелегку індивідуальність… Він ще своєї індивідуальності не виділив із загального, не мучить себе чеканням тієї хвилини, коли стане до свого мольберта, він такий непоспішливий і спокійний, він так довго, докладно й нудно говорить… Справжня зануда — це та людина, котра на запитання «як поживаєш» страшенно довго розповідає… Вона пообіцяла не одружуватися з ним, і я не смію їй не вірити… Але ж її може «занести», подумав Степанов, так уже траплялося, і це була скрутна для мене пора, я не знав, як повестися, і лише мати та її давні подруги впливали на Бембі, жінка піддається жінці або ж коханому, а я батько, я власність, данність, своє…

— Увага, увага, починається посадка на літак рейсом до Парижа. Атансьйон, атансьйон…

— Підрахуйте, будь ласка, збитки, — сказав Степанов, — за мою душу…

— Одну хвилинку… Три дев’яносто… Дякую… Коли повернетесь?

— Думаю, впораюся за місяць.

— Хай щастить вам, товаришу Степанов.

— Спасибі.

— А що тепер пишете?

Степанов перегнувся через стойку бару й тихо прошепотів:

— Мені здається, муру… Списався…

2 15.09.83 (12 годин 05 хвилин)

Як завжди, в Прес-центрі на Плас де Насьйон у Шьоньофі було гамірно, багатомовно, метушливо й весело; панувала атмосфера довір’я: люди, які дотримувались найрізноманітніших поглядів і представляли як праві, так і ліві газети, підсідали один до одного без упередженості, обмінювались — звичайно ж виважено — інформацією; сперечалися, але не для того, щоб обстоювати лише свою правоту, а насамперед бажаючи послухати думку колеги, його докази; пили каву; дехто (це було видно з пом’ятого обличчя) підправлявся пивом; у холах, кафе і барах розмовляли, жартували, сперечалися, кепкували один з одного японці й росіяни, французи й американці, поляки й нікарагуанці, чехи й китайці, сенегальці й угорці; в невеличких кімнатах, орендованих найбільшими інформаційними агентствами й газетами, радіо— і телевізійними компаніями та журналами, тріскотіли телетайпи, зі скреготом викидаючи інформацію; цокотали друкарські машинки; до цієї ритміки діла швидко звикаєш і невдовзі вже не відчуваєш її неминущої насолоди; лише поїхавши звідси, починаєш розуміти, що саме тут минули чудові години, дні чи роки твого життя.

Сьогодні, як і завжди, журналісти, акредитовані в Прес-центрі, розпочинали свій день з перегляду газет та журналів, які надійшли вночі; найважливішу інформацію вирізували гострими, немов хірургічними, ножицями, решту сторінок кидали в кошики; з мільйонів слів, виданих комп’ютерною швидкістю телетайпів, спритні газетярі відзначили гнівне інтерв’ю шведського прем’єра Пальме, повідомлення ЮПІ про авіаційну катастрофу на Бермудах, коротку заяву про майбутнє республіки Гаривас, зроблену лідером нового уряду полковником Санчесом, який повалив олігархічну диктатуру, і, нарешті, повідомлення про нараду, що закінчилася в Мілані, де зустрілися представники найбільших концернів світу, які здійснювали свої проекти в країнах, що розвиваються; фотослужба Франс Прес розповсюдила знімки, на яких було зафіксовано в дружньому потиску рук магнатів Баррі Дігона, Леопольдо Граціо, Дейва Ролла і Фріца Труссена; наводилися цитати з їхніх заяв. «Ми добре й дружно попрацювали, це була конче потрібна зустріч, — сказав репортерам «Вашінгтон пост» Дейв Ролл; «Наші відверті розмови ще раз підтвердили всьому світові єдність американо-європейської концепції економічного розвитку», — підкреслив у бесіді з кореспондентом «Ді вельт» Леопольдо Граціо; «Коли я обговорював наші проблеми з моїми молодими друзями Граціо, Роллом і Труссеном, — заявив кореспондентові Ассошіейтед Прес Баррі Дігон, — мені прийшла в голову досить-таки цікава думка: «А чи не пора тобі на смітник, стара калоша? Народилося покоління нових бізнесменів, і треба сказати собі відверто: вони розумніші за тебе, мобільніші й точніші». Словом, я відлітаю до Нью-Йорка з відчуттям солодкого суму, як це буває в людей мого віку перед тим, як прийняти кардинальне рішення».

3 Ланцюг (схема)

Робота банків і корпорацій, втягнутих у систему багатонаціональних компаній, зорієнтованих на воєнний бізнес, планується — з тими чи іншими корективами — таким чином.

Керівник концерну — особливо якщо концерн став імперією — займається питаннями глобальними, намічаючи разом з найближчими помічниками) поєднання інтересів підприємства з геополітичною тенденцією держави.

Коли в світі виникає кризова ситуація, керівник визначає лінію, пропонуючи кілька імовірностей для компромісу. У тому разі, коли мирний вихід неможливий, починає працювати ланцюг.

Як же це робиться?

Заступник керівника — як правило, він відає питаннями дослідження кон’юнктури — доручає найбільш довіреному співробітникові, зв’язаному з науковими установами і університетами, запитати кілька моделей виходу з незваної кризової ситуації, де не позначені ні конкуренти, ні режими, які перебувають в опозиції щодо прагнень їхніх власників, ні партії, які виступають з критикою їхньої щоденної практики. Моделі доручають розробляти тим університетам, де на ключових постах сидять люди, зацікавлені в перемозі концерну, тому що вони