пополудні, щоб не повертатися поночі повз Догану.

Ой, не дуже приємна тобі ця зустріч, Карембу? Адже ти тепер сам на сам з оцими двома довганями… А вони — мускулясті, з суворими очима рибалок, а вдягнені… Ні, краще й не розповідати далі…

Але треба ще сказати ось про що: Карембу — раб, річ. І як раб Карембу має мідний нашийник з вирізьбленим ім'ям свого пана. Такі нашийники тут носять усі раби. Раби й корови. Раб — цінна річ; раба купують і продають. За вбивство раба платять кілька срібняків, але не платять кров'ю, як за вільну людину. І того, хто вб'є раба, не розшукують так пильно, як того, хто вкраде козеня. Це кожен чорний раб добре знає… Тому не дивуйся, що захоплення, радість і щасливий подив Карембу вмить зникли.

Хлопчина швиденько сховавсь за каменем, що його лижуть морські хвилі. І, припавши майже до самісінької води, гарячково думав, як же його гайнути до міста, до Баб-ель-Дарб (Морської брами), що тепер бешкетникові здавалася просто-таки райською брамою, хоч Тріполі взагалі-то анітрохи не схожий на рай…

Треба мати чотирнадцять років, треба народитися з чорною шкірою, кольору найкоштовнішого оксамиту, треба знати, як муляє кований нашийник з ім'ям твого пана, коли хочеш збагнути ті прикрі думки, які обсіли малого Карембу. І все ж, коли ти гадаєш, що той хлопчина — боягуз, ти помиляєшся. Зовсім ні! Карембу — прудконогий, меткий, навіть надто хитрий, як на свої роки. Але Карембу — син тісних вуличок старого міста Тріполі, він живе тут змалечку…

Що ж промовляють за таких обставин золотаво-карі очі малого Карембу?

Вони гарячково бігають по камінню, яке стирчить над морським плесом. На думку Карембу, каміння лежить значно нижче, ніж стоять оті два підозрілі чолов'яги. І щонайголовніше — між отими двома поганцями та камінням, облизаним морськими приливами, є непрохідна смуга великих брил, яка заважатиме дорослій людині переслідувати отакого стрибунця, як Карембу.

Гоп! Карембу підхопився й пострибав з каменя на камінь, наче сарна, за якою женеться лис.

Гоп! Оце стрибок!.. Але боса нога ковзнула по слизу… Камінь виринув з моря хіба що півгодини тому. Чорному хлопцеві од болю посипалися з очей іскри.

Він скрикує. Падає.

По напівголому тілі його забігали мурахи. Біль сковує навіть жах перед отими обідранцями з Догани. Карембу виє, наче пес, якому віз щойно переїхав лапу…

Зламана нога! Це таки щось важить для хлопця, який тільки й має що оті дві чудові ноги. Що ж тепер робитиме бідолашний Карембу?

Ті двоє, від яких він хотів утекти, помітили чорного бешкетника лише тоді, коли той відчайдушно скрикнув. А тому що ті двоє справді виросли в Догані, тобто на морі, то одразу збагнули, що той крик означає.

Оскільки чорний хлопчик не підводився, один з них підійшов до нього:

— Який це сім разів клятий диявол напоумив тебе, шибенику, стрибати по цьому камінню? Воно ж слизьке! Чи ти не бачиш, що відлив допіру почався? Дурню! Всипать би тобі за це добрячої різки! А що, власне, ти тут шукаєш?

Нога боліла, і Карембу, ще хвилину тому гордовитий хлопець, зараз став зарюмсаною дитиною. Сльози горохом котяться з його великих очей. Страшний, відчайдушний плач тіпає його худеньке тільце.

— О-о-о! У-у-у!

Оце й усе. Отака відповідь. Слова тут зайві. Високий дядько із Догани теж мовчки, обережно продирається крізь пухирчасті слизькі водорості аж до того злощасного каменя. Він піднімає велетенськими руками тремтяче чорне тільце й дереться назад, на путівець. Там лагідно кладе Карембу на гірку дрібненького піску й хоче оглянути худеньку ногу хлопчика.

Проте хлопчина кричить, немов його ріжуть. Другий з Догани поспішає на поміч, тримає за руки й ноги до смерті налякану дитину й добродушно бурчить:

— Чи ти бачив отаке страховисько, Алі? Ах ти, цуценя! То ти ще й кусаєшся за нашу добрість?

А перший тим часом уже з'ясував, що сталося: дурне хлопчисько вивихнуло собі кісточку! І тоді єдиним рухом досвідченого моряка Алі вправляє суглоб, щоправда, під новий вибух відчайдушного вереску.

— Бачиш, поганцю! Наймилосердіший не дав тобі зламати ногу, а ти репетуєш, немов тебе тут живцем їдять. Точнісінько, як твій брудний татусь!

Проте, коли суглоб управили, біль відразу вщух. Чорний хлопчик, розмазуючи солоні сльози, хапає ротом повітря й белькоче у відповідь на таку смертельну образу:

— Карембу — не цуценя! Карембу читає й пише: «Бісміл лагі рагмані рагімі». Я знаю святе письмо!

А ті двоє з Догани, що вже знову випросталися, зачудовано дивляться на чорного бешкетника, який за їхню поміч так безсоромно їм бреше.

Затуркані злиднями та виснажливою працею, вони зроду-віку гадають, що читати й писати можуть люди тільки незвичайні. А щодо святого письма — то це, на їхню думку, справжня вченість. Бо письмо знають ті, хто навчається кілька років. А навчатися можуть тільки хлопці, яких батько-мати не примушують змалечку заробляти на шматок хліба.

Цих двох із Догани звуть Алі та Гайф; вони — брати. Народилася в таких злиднях, що ось вже тридцять років не можуть з них вибитися. Про їхню вбогість кричить і їхнє шмаття та ганчірки, які вони носять замість тюрбанів…

Та що тут говорити про їхні злидні — я ж казав, що Алі й Гайф — рибалки. От коли б вони були хоч самостійні прибережні рибалки. О! Тоді вони вдарили б лихом об землю! Але ні Гайф, ні Алі ще не спромоглися навіть на рибальський баркасик, а що вже про невід, то годі й казати: невід коштує сто срібняків! У Догані тільки троє мають таке багатство. Решта наймитують у тих багатіїв. І за це їм належить законна, чи, правильніше, незаконна пайка вилову, — але то така мізерія!..

Я кажу це не для того, щоб ганьбити їх, а щоб ти знав: такий бідолаха вже змалечку мусить працювати, аби додати й свою працю до сухого окрайця, бо інакше злидні та голод заженуть у могилу…

Тому-то біднота небагато чого навчиться в школі. А каторжна поденщина виб'є їй з голови й те, чого вона сяк-так навчиться. Тож Алі й Гайф заледве можуть поставити свій підпис, коли це вже конче потрібно. А вся та велика вченість — то для щасливих, так само, як і гарні білі вовняні шати, затишне помешкання з безліччю подушок та інших казкових речей, які тобі й не насняться, бо ти їх не бачив…

І ось Алі й Гайф чують, що чорний хлопчик з мідним нашийником раба знає те, що й школярі. Ні, так їм ще зроду ніхто не брехав!

— Ти чий? — питає розгніваний Гайф.

— Мій дядечко… Мій пан — вельмишановний марабут^[6] Сіді Захаріаш…

— Ти хочеш сказати, що твій пан — живий святий з мечеті Мекилового сина?!

З Гайфового голосу Карембу раптом збагнув, яке знамените ім'я вирізьблене на його мідному нашийнику.

— Авжеж! — задер носа Карембу