Сен-Сінь із роману «Темна справа». Та завершений бал краківський герой цього типу — маркіз д’Еспар у повісті «Справа про опіку», якого автор називає «втіленням аристократичності в усій її красі».

Із сімейного архіву маркіз д’Еспар дізнається, що його багатство засновується на безчесному вчинку одного з його предків, який після скасування Нантського едикту (ним гарантувалося право протестантського віросповідання) зробив донос на багатого купця-протестанта. Купця повісили, а його капітал став власністю д’Еспарів. Як справжній аристократ, для якого найвище благородство і честь, маркіз знаходить нащадка купця Жанрено з наміром повернути йому капітал прадіда. Але проти цього рішуче повстає його дружина і, щоб утримати багатство, оголошує чоловіка божевільним і домагається позбавлення його прав. Правосуддя вирішує справу на її користь, маркіз д’Еспар програє процес, але, непохитний у своїх моральних принципах, він живе самотньо і, відмовляючи собі в усьому, збирає гроші для виплати величезної суми нащадкові Жанрено.

Це завершення втілення позитивного героя Бальзака, автор відверто прагне до того, щоб він своїми моральними чеснотами викликав повагу й захоплення у читачів. Але що цікаво зафіксувати: підносячи благородного маркіза, письменник водночас викриває вище суспільство, нездатне його зрозуміти. Можна сказати, що д’Еспар — це втілення ідеалу Бальзака, аристократія, якою вона мала б бути, а його корислива й цинічна дружина, її брат— негідник, їх середовище — це аристократія, якою вона в масі є насправді. І тут виявляється, що всі ті вади й пороки, що їх письменник означав як буржуазні, притаманні й сучасній аристократії, вона хіба що вміє краще їх приховувати.

Загалом слід сказати, що аристократична утопія Бальзака входила в гостру суперечність з реальною дійсністю і з його прагненням бути правдивим «істориком суспільства». Не відмовляючись від названої утопії, він разом з тим лишався вірним настанові на достовірне відтворення суспільної реальності. І цілком очевидно, що в його творах процеси розкладу й деградації аристократії відображені з більшою виразністю й переконливістю, що, зрештою, перетворює «Людську комедію», як слушно зазначив свого часу Ф. Енгельс, на «безперервну елегію з приводу непоправного розкладу вищого суспільства».

Роман «Батько Горіо» був написаний зі швидкістю, незвичайною навіть для Бальзака; після його виходу у світ він писав Ганській: «Твір цей написано за сорок днів; за ці сорок діб я не спав і вісімдесяти годин. Зате тепер я можу тріумфувати». Роман мав успіх у читачів, настільки значний, що Бальзакові стало навіть образливо за свої попередні романи — «Луї Лам б ера», «Лілею в долині», «Серафіту», очевидно тому, що в ці романи він вклав немало самого себе, своїх роздумів, спогадів, ліризму, тоді як «Батько Горіо» є «об’єктивним романом», в якому зображається і тлумачиться зовнішня дійсність.

Як і інші твори Бальзака, роман «Батько Горіо» наповнений докладними описами обстановки дії, екстер’єрів та інтер’єрів, звичаєвих і побутових деталей, портретів персонажів, їхнього одягу, манер тощо. Особливо цим відзначаються експозиції його творів, зокрема й роману «Батько Горіо» з його знаменитим описом пансіону мадам Воке, який давно став хрестоматійним. Письменник дотримувався переконання, що без побутового оснащення, без цієї дескриптивності сюжет не буде правдивим, але ці описи були для нього не самоціллю, а засобом виявлення залежності характеру й ментальності персонажів від миттєвого середовища.

Разом з тим ці описи в романі «Батько Горіо» (як і в інших творах Бальзака) — це ніби лаштунки, в яких розгортається драматична дія, набираючи дедалі більшої напруги. Виявлення драматизму сучасного життя та його прихованих пружин і в цьому романі залишається його першорядним завданням. Бальзак продовжує вважати, що єдина можливість зробити сучасність цікавою для читачів полягає у виявленні під її безбарвною поверхнею сильних пристрастей, драматичних колізій, потаємних глибин, які бентежать розум і тривожать почуття. Гостро відчуваючи глибинну драматичну природу сучасного динамічного суспільства, в якому відбувається боротьба всіх проти всіх, він на кожному кроці знаходить приховані драми. Причому вони розігруються повсюдно: і в розкішних аристократичних особняках, і у смердючих пристанищах для зубожілих, таких як пансіон мадам Воке.

Слід зазначати, що слово «драма» Бальзак вживав не в жанровому значенні. У нього воно означає якість, що притаманна самій дійсності, сповненій контрастів, колізій та конфліктів («Життя — це драма»), і воднораз відповідний спосіб її зображення, що реалізується не лише в драматичних жанрах, а й у романах, повістях тощо. Щоправда, його романам початку 30-х років ще властиве внутрішнє тяжіння до драматургічних структур (наприклад, «Ежені Гранде»), В романі «Батько Горіо» воно долається, це твір з іншою жанровою структурою, в цьому сенсі перехідний від ранньої творчості Бальзака до зрілої.

Проте, цей роман ще був задуманий і розпочатий за розробленою моделлю, як монороман про сумну долю старого вермішельника, з однією сюжетною лінією і концентрованістю дії в одному місці, в пансіоні мадам Воке. Спершу Ежен Растіньяк належав до другорядних персонажів з однією суто «обслуговуючою» функцією: оскільки він мав доступ в аристократичні салони, то служив ланкою зв'язку між Горіо та його дочками й інформував його про їхнє світське життя. Однак у процесі роботи над романом Бальзака захопила історія молодого провінціала, який приїжджає в Париж, робити кар’єру і свій шлях розпочинає з пансіону мадам Воке. В результаті Растіньяк не тільки стає самостійною фігурою, а й урівнюєтьея в правах з батьком Горіо, вносить у роман свою окрему тему, свою соціальну й моральну проблематику. Структура роману ускладнилася, з’явилися пов’язані між собою, але водночас і різні за змістом сюжетні лінії, що відкрило перед письменником нові можливості в дослідженні й зображенні сучасного суспільства.

Роман втратив драматичну сконцентрованість дії, яка була притаманна «Ежені Гранде», зате здобув можливість вийти на широкий простір сучасного життя, показати його в різних аспектах і; контрастних зіставленнях. У ньому постають перед нами різнії соціальні світи, які є полюсами тогочасного суспільства, причому письменник не лише протиставляє їх, а й прагне розкрити зв’язки й співвідношення між ними. Співвіднесені між собою, ці різні світи по-новому освітлюють один одного, взаєморозкривають нові грані й властивості. Так виникає стереоскопічність художнього зображення, характерна