потрапили в саме пекло. Командування єгипетської армії роздало зброю населенню, і нам назустріч кинулися чоловіки й жінки. Вони стріляли в нас, поки ми висіли на парашутах, поки приземлялися й поки шукали собі укриття, а потім пішли в атаку.
Ми косили їх ряд за рядом. У нас була краща зброя, ми були добре натренованим, добірним військом і знали, як оборонятися і як найефективніше вбивати.
— Вогонь! — кричав капітан Шотовер, і автомат трясся в моїх руках.
Я бачив, як вони підскакували, падали, перекидалися в пилюці. Я жбурляв гранати. Грязюка бризками злітала вгору. Я чув передсмертні крики. Та вони все сунули й сунули на нас.
За двадцять кроків од мене, на моїх очах, бородатий єгиптянин зарубав сокирою одного з моїх товаришів. Я порішив того бородатого на місці. По нас почали стріляти двоє молодих дівчат — я послав їм довгу автоматну чергу, і там усе стихло. Та раптом із-за руїн вискочили єгипетські танки; вони розчавили кількох парашутистів, і змусили нас відступити. Мене зачепила куля, я загубив свій сталевий шолом. Але тут налетіли наші штурмовики, засвистіли їхні реактивні снаряди, і передній танк злетів у повітря. Над льотним полем стояв густий дим. Якийсь поранений кричав:
— О моя нога! О-о-ой! Моя нога!
— Ану, хлопці, вище голови! — гукнув десь поряд Білл Шотовер хрипким голосом. — Вперед! Змикайтесь докупи!
Та слова його потонули в гуркоті бою. Десь загримів єгипетський гучномовець, і на нас посунули нові лави з ножами, з палицями й лопатами; солдати, цивільні, жінки — все населення йшло проти нас, било, кололо й топтало. Я сам бачив, як командира роти, мого старого приятеля Білла, проткнули якимсь довжелезним багнетом і затоптали на землі. Потім передо мною з'явилося перекошене від люті, запотіле обличчя єгипетського матроса, з витріщеними очима. І після цього я більш нічого не пам'ятаю. Опритомнів я лише в цьому злиденному плавучому лазареті, де з нудьги почав огризком олівця дряпати свої спогади. Рана моя боліла не дуже, а коли біль посилювався, мені давали уколи. Я був єдиним, у кого знайшли ознаки життя, коли пізніше морська піхота захопила аеродром і почала прибирати трупи. То, напевно, було досить страшне видовище. Перша і друга хвиля «Червоних дияволів» була стерта на порох. І мій старий приятель Білл, який живим і неушкодженим пройшов війну в джунглях Малакки й побоїща в Кенії та ще й дослужився до капітана, лежав серед тих трупів. У перші дні мені все здавалося, що ось він підійде до мене, сяде на край ліжка й почне пояснювати стратегічне становище. Але й тут для нього було б тепер небагато радості. Як розповів мені санітар, уже на другий день наші остаточно застряли перед Ель-Кантара, за тридцять кілометрів на південь від Порт-Саїда. А ввечері того ж дня Ради своєю категоричною загрозою втрутитися в Суецький конфлікт примусили нас до перемир'я; у нас не було іншого виходу, бо Америка покинула нас напризволяще. Нам навіть не вдалося вийти за соляні болота. А втім, як кажуть наші солдати, нам пощастило, бо єгиптяни збиралися з допомогою важкої артилерії розпочати контрнаступ в районі Ісмаїлії і знову скинути нас у море. Як би там не було, але в наших руках лише п'ята частина каналу. Ех — чорти б його забрали! Про моє поранення багато говорити нічого. Вони; штрикнули мене багнетом у легені і трохи потоптали ногами. Дісталося і спинному хребтові: мабуть, я вже ніколи не зможу ходити прямо. Штабс-лікар вважає, що мені забезпечена невеличка пенсія, а митна служба розшуку, можливо, знову візьме мене в свою контору на: канцелярську роботу. От так. Тепер я вже не той Роджер Андерсон, яким був раніше. Якщо і вийду колись звідси, то все ж я вже пропаща людина. І все це сталося, власне, через те, що п'ять-років тому я дав себе умовити в разі «національної небезпеки» добровільно повернутися до армії. Неважко зрозуміти, що то була найбільша дурниця у моєму житті. І я писав цей звіт не тільки, щоб скоротати час та змалювати свої пригоди на Кіпрі, а — головне — щоб застерегти всіх англійських солдатів від добровільних дурниць. Хлопці, не записуйтесь у добровольці, подумайте над тим, що я написав, і тримайтеся осторонь авантюр, сидіть дома, бо ніде в світі не буває краще, ніж у рідному краю.
Та слова його потонули в гуркоті бою. Десь загримів єгипетський гучномовець, і на нас посунули нові лави з ножами, з палицями й лопатами; солдати, цивільні, жінки — все населення йшло проти нас, било, кололо й топтало. Я сам бачив, як командира роти, мого старого приятеля Білла, проткнули якимсь довжелезним багнетом і затоптали на землі. Потім передо мною з'явилося перекошене від люті, запотіле обличчя єгипетського матроса, з витріщеними очима. І після цього я більш нічого не пам'ятаю. Опритомнів я лише в цьому злиденному плавучому лазареті, де з нудьги почав огризком олівця дряпати свої спогади. Рана моя боліла не дуже, а коли біль посилювався, мені давали уколи. Я був єдиним, у кого знайшли ознаки життя, коли пізніше морська піхота захопила аеродром і почала прибирати трупи. То, напевно, було досить страшне видовище. Перша і друга хвиля «Червоних дияволів» була стерта на порох. І мій старий приятель Білл, який живим і неушкодженим пройшов війну в джунглях Малакки й побоїща в Кенії та ще й дослужився до капітана, лежав серед тих трупів. У перші дні мені все здавалося, що ось він підійде до мене, сяде на край ліжка й почне пояснювати стратегічне становище. Але й тут для нього було б тепер небагато радості. Як розповів мені санітар, уже на другий день наші остаточно застряли перед Ель-Кантара, за тридцять кілометрів на південь від Порт-Саїда. А ввечері того ж дня Ради своєю категоричною загрозою втрутитися в Суецький конфлікт примусили нас до перемир'я; у нас не було іншого виходу, бо Америка покинула нас напризволяще. Нам навіть не вдалося вийти за соляні болота. А втім, як кажуть наші солдати, нам пощастило, бо єгиптяни збиралися з допомогою важкої артилерії розпочати контрнаступ в районі Ісмаїлії і знову скинути нас у море. Як би там не було, але в наших руках лише п'ята частина каналу. Ех — чорти б його забрали! Про моє поранення багато говорити нічого. Вони; штрикнули мене багнетом у легені і трохи потоптали ногами. Дісталося і спинному хребтові: мабуть, я вже ніколи не зможу ходити прямо. Штабс-лікар вважає, що мені забезпечена невеличка пенсія, а митна служба розшуку, можливо, знову візьме мене в свою контору на: канцелярську роботу. От так. Тепер я вже не той Роджер Андерсон, яким був раніше. Якщо і вийду колись звідси, то все ж я вже пропаща людина. І все це сталося, власне, через те, що п'ять-років тому я дав себе умовити в разі «національної небезпеки» добровільно повернутися до армії. Неважко зрозуміти, що то була найбільша дурниця у моєму житті. І я писав цей звіт не тільки, щоб скоротати час та змалювати свої пригоди на Кіпрі, а — головне — щоб застерегти всіх англійських солдатів від добровільних дурниць. Хлопці, не записуйтесь у добровольці, подумайте над тим, що я написав, і тримайтеся осторонь авантюр, сидіть дома, бо ніде в світі не буває краще, ніж у рідному краю.
