цікавого дядька.

Зодягнений він був у новісінький костюм приблизно такого ж

кольору, як і «Москвич», взутий у новісінькі жовті черевики на товстій

підошві, атугу, в рудих латочках шию міцно стискав комір

нейлонової сорочки без краватки: Павло не любив краваток. Коли він

говорив з дядьками, то тримав руки складеними на грудях і повільно

та незалежно розгойдувався, стаючи то на носки, то на підбори нових

своїх черевиків, причому розпірка на піджаці ззаду то сходилася, то

розходилася.

Тим часом у хаті не вгавала балачка.

—Павлушу на роботі цінують,—розказувала Рита, підмітаючи

долівку мокрим віником.—Премія щомісяця йде, дві грамоти

одержав...

—Та він у нас такий, що і зробить, і змовчить, як треба, і старшого

послухає,—озвалася од печі Дзякунка.—Ізмалечку такий.

162

—В квартирі в нас,—вела далі Рита,—все є: гарнітур

житомирський, холодильник «Донбас», телевізор «Огонек», стіральна

машина «Ністра», пилосос... «Буран», правда, бо «Ракети» саме в

магазинах не було. Грошей вистачає й на щодень, і на книжку

Павлуша в зарплату кладе щомісяця. А буває, в суботу й неділю

проскоче в Ростов чи Ворошиловград —все одно ж робити нічого, то,

дивись, десятку-дві підробив. Треба жмашину окупити. Та й на

бензин...

—А чого ж,—раділа Дзякунка.—І людям услуже, й копійку

заробить. Воно так: копійка до копійки —та вже й руб! Їж, Борисику,

їж, мій ласунчику, гам,—ніжно сокотіла доонука, що стояв біля лави,

брав жменею крижалки смаженої картоплі, розкладені рядочком по

газеті, аби швидшехолонули, і мовчки, зосереджено спроваджував у

рот. Коли рядочок кінчався, Борько обертався до баби, наставивши

на неї малорухомі батькові очі, й казав:

— Се копи.

Дзякунка вихоплювала зі сковороди, що шкварчала на жаровні під

челюстями, підрум’янені кружальця і, перекидаючи з долоні на

долоню, біжка несла онукові.

— Заразне можна гамочки, моя крихто,—розкладала картоплю в

рядочок і студила на неї.—Жижа! А як вичахне, тоді гам.

І питалася в невістки:

—Де ж ви його, доцю, хрестили, онучка мого сахарненького? Є у

вас там церква поблизу?

—Ніде не хрестили,—одказала Рита.—Кумів назвали, так,

шуткома —Павлушиного начальника цеху і його жінку, а нехрестили.

Дзякунка аж у поли вдарила.

—О бо-оже, то це він у вас так нехрещений і живе?

—Так і живе,—зніяковіла Рита.—А що ж тут такого?

—Е, дочко, так не можна. Не годиться, щоб воно нехристом росло.

Не цуценя ж, а людина. Ні, ні. Завтра дасть Бог неділю, подамося в

Опішне або Покрівське й похрестимо. Будь-що. Бо яке ж воно...

—Та я й не проти,—повагавшись, мовила Рита.—Тільки Павлуші

не кажіть, того що йому не можна...

—Ну, як не можна, то й не можна,—перейшла на шепіт

Дзякунка.—Антобузом з’їздимо, не яка далечінь. Ми швиденько. А

скажемо —на базар.

...Обідали довго й з горілкою: Павло вніс із багажника старанно

закутушкану пляшку «Російської», сам розлив усім порівну, сам і тост

виголосив:

—Ну, за встрєчу. За знайомство з невісткою та онуком.

—І щоб усе було харашо,—вставила Дзякунка.

—Всьо в наших руках,—сказав Павло.

163

—Як умієш жить, то все харашо й буде,—багатозначно вирік

Дзякун.

—За здоров’я наших батьків,—і моїх, і твоїх, Павлушо,—сказала

Рита і почаркувалася з свекром та свекрухою.

Випили і взялися до їжі: смаженої картоплі з малосольними

огірками, холодного курячого борщу на вершкові та жовтках, пухких

пирогів з усякою начинкою та сметани. Тільки Борько вже не їв, а

мовчки ліз дідові на коліна, торкав його за вуса й зосередженосопів.

Дзякун розчулився, легенько надавив недавно вставленими зубами

рожевий онуковийпалець, а невістці сказав повчально:

— Тепер, дочко, твої батьки —і Павлушині батьки, а Павлушині —

і твої.

— Так оце кортить сватів побачити, хоч одним оком,—медовим

голоском мовила Дзякунка. Вона вже й сп’яніла, і ледь не обмовилася

була про завтрашні хрестини, та вчасно схаменулася.—А тут же й

недалеко. Скільки, старий, од нас до Шишак?

—Навпростець верстов сімдесят буде,— прикинув Никифор.

—А я от скільки не наблюдаю життя,—повільно й таким тоном, що

примушує слухати, сказав Павло,—то зробив вивод, що жінчиним і

чоловіковим батькам бачитися не треба. Ті не понаравляться тим, ті

—тим, слово за слово... Ті нашепчуть дочці, ті —синові. І пішло:

лайки, ссори...

Никифор аж прикахикнув удоволено: ай розумний, шеймин

хлопець! Справді, хто б це гнав новісіньку машину ґрунтовою дорогою

до Шишак і назад! Що вона —на дурину досталася? А свати, як

схотять породичатися зблизька, то приїдуть і автобусом.

По обіді Павло урочисто одімкнув чемодани й роздав подарунки:

матері чорну лискучу плюшку, так круто посипану нафталіном, що в

хаті одразу запахло промтоварною крамницею, глибокі калоші на

червоній підкладці, а батькові костюм, сірий у сосонку,—за

шістнадцять карбованців ісорок дві копійки. Рита подарувала

свекрові зелену нейлонову сорочку з твердим, ніби луб’яним коміром,

а свекрусі в’язану кофту й донську пухову хустку —все дороге й

гарне, придбане за дві виховательські зарплати.

Никифор тут же все й надів: хай дивляться люди, що діти

привезли. А Дзякунка поховала своє добро в скриню,