шкодуючи, що

не може й вона, як чоловік, прибратися в нове —не сезон.

Потім Рита приколихала Борька, взяла сапку й пішла на грядки,

хоч її відмовляли, а Павло завів машину під грушу, перевдягнувся і

пішов у повітку спочивати на пахучому цьогорічному сінові.

Коли до повітки навшпиньки увійшов Никифор, щоб подивитися,

чи добре синові лежиться та чи не тягне йому в якусь щілину, Павло

спитав у нього крізь дрімоту:

—А риба, тату, в нашій річціє?

164

—Є, синок. Щучки, карасі, лини... Раки трапляються, ну мало. Як

хочеш, то я візьму завтра кімлі в Семена Портнівського та й підеш з

кимось із хлопців повтішаєшся.

— Я йсам піймаю. Аби кімлядобра, не драна.

—І то таке,—погодився Никифор, міркуючи сам собі, що й тут

правда на синовому боці: сам що піймав, те й твоє, а вдвох, то на

двох і ділити треба.

В хаті Дзякунка поквапливим шепотом оповіла чоловікові, що онук

їхній не хрещений, що завтра вони Ритою —тільки щоб Павлуша,

Боже сохрани, не довідався, бо йому не можна,—подадуться в Опішнє

або в Покрівське просто додому до батюшки і що Рита на це

пристала.

—Отаку жінку Павлуша знайшов,—аж похлиналася радісним

шепотом Дзякунка.—Що розумна, що культурна, а що ще й проста!

—Павлушко наш ні в чому не прошибе,—гордовито мовив

Никифор,—В нього й по роботі порядок, і дома, і в машині. Бачили,

як там усе заслано та блищить? О-о-о!

І раділи обоє: Дзякунка вголос дякувала Богу до ікони, а Дзякун

повільно розгладжував вуса великим пальцем.

Тоді домовилися, що покличуть на завтра Дзякунчину сестру-одиначку, щоб витопила й приготувала все до гулянки —ніби просто

так, заради приїзду гостей —і що Никифор допоможе їй поратися. А

ще порішили, кого кликати: тільки своїх, родичів. І перерахували всіх

по пальцях. Набралося чимало, душ п’ятнадцять, то п’ ятьох, із

Забродівського хутора, одкинули: почують од когось —пообижаються

та й забудуть, а не прочують —ще краще.

Кінчили раду тим, що Дзякун сказав:

— Купиш в Опішньому мняса. Спечемо каклєт до картоплі штук

сорок. Я колись, як був у городі, їв у чайній, так добрі.

Никифор одрахував із свого гаманця десять карбованців од пенсії і

подав жінці.

—А чи зуміємо ж? —стурбувалася Параска.

—Чом не зуміємо,—одказав Никифор.—Я позичу у директорші

машинку та м’ясо скручу, а ви з Ритою поліпите, як вернетесь. Не

велика мудрація.

Потоптався по хаті й рушив до дверей.

— Піду подивлюся, як там машина.

Другого дня, як сонце тільки-но стало над опішнянськими

крутоярами, Дзякунка й Рита з Борьком на руках, святково одягнені

й схвильовані своєю таємницею, вже були на базарі. Скупилися

швидко. І Дзякунка між ділом розпитала у базарових опішнян, де

краще охрестити дитину,—тут а чив Покрівському. Баби

наввипередки радили їхати в Покрівське: там батюшка молодий, має

добрий бас і молитвучитає всю. Атутешній уже такий шкарбун, що

165

тільки крекче та кашляє і ні читати не бачить, ні по пам’яті не вчеше

—забуває.

Покрівського попа застали вдома. Він стояв на ганку вхромових

офіцерських чоботях та новій, либонь, недільній рясі, сипавкурям

пшеницю зкоряка і рокотав басом:

— Ціпоньки-ціпоньки, путь-путь-путь...

Забачивши прихожан, вінанітрохи не знітився, кивнув привітно і

посипав курям доти, доки не кінчилося зерно. Тоді одніс коряк у

веранду, повернувся й сказав:

— Проходьте до господи.

Батюшка був і справді молодий, гарний з лиця, добре виголеного

побіля жовтуватої, з полиском, борідки, ще й духами міцно пах.

Останнє Дзякунці не сподобалося. «Надушився, як парубок»,—

подумала.

У світлиці, завішаній образами —в рушниках і без них, стояла

півсутінь, бо віконниці од сонячного боку було зачинено, на покутті

тихо горіла лампадка, і пахло пирогами з капустою.

Рита з Борьком, що посапував уві сні, стала на порозі, тихо

поздоровкалась і втупила очі в підлогу, а Дзякунка позламувалася до

батюшки і перехрестилася до ікон, що ледь жевріли в світлі лампадки.

Тоді сказала:

—Хлопчика, святий отче, привезли охрестити. То не відмовте, бо

здалеку ми.

—Кума? —спитав він, глянувши на Риту.

—Невістка, батюшка. А то —внук, Борько.

—Угу. Хреститься вмієте? —поцікавився батюшка в Рити.—Ні? —

Зітхнув не тяжко і не сумно, а як людина, якій це не в новину,

увімкнув електричну плитку й поставив на неї велику луджену миску

з водою. Потім підійшов до Рити, заглянув в обличчя Борькові й

сказав лагідно: —Снить младенець? Хай поспить, поки вода

нагріється. А хреститься, жінко, так: складаєте троєперстя, кладете

його на чоло, потім на живіт, на праве й ліве плече. Спробуйте.—І

ледь посміхнувся.

Рита звела руку, що стала раптом важкою, і перехрестилася.

—От-так,—вдоволено прогув отець.—Просто і красиво. Звичаї

предків своїх треба знати.—І звернувся вже до Дзякунки:—Хто ж

буде младенця держати? Вам, ви ж знаєте, не можна. Матері —теж.

—А як матушку попросить? Може б, вона... Бо ми жу такий світ

забилися... Уважте вже, святий отче,—заблагала Дзякунка.

—Гаразд,— погодився отець. Попробувавпальцем воду, зняв

миску й поставив її на стілець, ближче до покуття.—Крижмо є? —

спитав, ідучи до дверей, що вели, мабуть, на кухню, де побрязкував