www.ukrclassic.com.ua – Електронна бібліотека української літератури

Григір Тютюнник

ТАЙНА ВЕЧЕРЯ

—Гей, бички! —гукаю на весь шлях, а вони наче й не чують:

плентаються собі помалу, бо знають, що не додому, аз дому йдуть. А

тут ще й проти вітру, і губи мені звело тик, що кричу «бички», а

виходить «мички». Мо’, вони того й не слухаються, бо бичкиж —це

одне, а мички —інше...

—Гей, мички!

Правлю дідові Помазану солому в містечко. Він у нашому колгоспі

ощіп на кузню зробив і крокви пов’ язав. Так оце йому плата: сани

соломи і ще, кажуть, ячменю півтора цєнтнера. Про ячмінь не знаю —

може, й справді за кузню, апро солому знаю: брехня. Соломи дав

бригадир за те, що Помазан йому поріжок зробив новий і чотири пари

віконниць фельончастих. Так що —брехня.

А втім, яке моє діло? Моє діло привезти солому, скидать —і

давайте, діду, вечеряти! Бригадирові поріжок та віконниці надурику,

а мені —вечеря!

От тільки холоднодуже. Лежав на соломі —ноги мерзнуть, переліз

на дишло — бики хвостами б’ються, став іти —продимає наскрізь.

Якби ж воно одежина путня, а то шинеля німецька, куца: видно,

німець маленький був. Та ще йбез кишень. Прорізи є, а кишень нема:

поодгнивали. Ото воно в прорізи й піддимає.

—Гей, мички!

А оце вже, мабуть, з півкілометра іду і майже не мерзну.

Приноровився. Тулюся до бичачого боку, доки свій бік нагрію —один,

правий. Тоді повертаюсяспиною до вітру та грію другий —лівий. А

правий тим часом дубіє потроху. Ну та нічого, якось доб’юся. Скидаю

солому, увійду в хату і —розкошелюйтесь, діду, на вечерю! Ги-ги, а як

же!

Он на тому тижні ми як возили солому до голови сільради з

Семеном Одарковичем (батько в нього хтозна-хто, а мати —Одарка),

то чого тільки й не ставлено нам на стіл: і борщу, і сала мерзлого, з

червоненьким усередині, і каші молошної... Пополасували! Тільки на

салі трохи не повезло, бо до нього виделки подали. А раз подали, то

70

вже ж руками в миску не полізеш. Взялися ми за виделки (важкі такі,

німецькі), понаколювали по шматочку —і в рот. А сало тільки бринь

—і сприснуло. І в Семена, і в мене! От сміха! Так ми тоді руками...

Поки головиха в хатині —руками, а як увійде —знов за виделки

беремося... Сяк-так упоралися і латата додому. Нікому й не

розказували, бо в нас такі люди, що тільки дай порвать —враз

придражнять...

— Гей, мички!

Оно вже й містечко видно. Ба, як рано посвітили... І вікна

непонамерзані, ясні. А в нас у селі —жовті. Звісно, як на них криги в

палець.

...Так що скидаю солому, повечеряю, ляжу в сани, накрию ноги

соломкою і ньо-ньо додомцю! Назад бички бігом бігтимуть до ясел, то

не встигну й змерзнути.

А може, дід що й випити дадуть. А чого? Може, й дадуть! Вони,

розказують, страх які багаті. Ще б, як молодих плотників на війні

побито, хлопців —у ФЗО на Донбас позабирано, а плотникувати в

колгоспах то треба ж комусь. От і наймають усі діда Помазана. Йому

хоч і сімдесят років, а теше хіба ж так! Без шнура —і як по струні.

Питають оце в нього жінки:

«Коли помрете, діду?»

То він засміється, поплює в долоні, підморгне та й каже:

«А ви, каже, приходьте до мене вечорами по черзі, посидимо,

погомонимо, тоді івзнаєте, коли я помру...»

От чудопал! Тут осьо по ділу ніяк не доберешся, а йому —

«погомонимо»...

— Гей, ледачі!

Таки ж і холодно. А смеркає —враз. Кліпнеш очима,

розплющишся, авоно наче ще поночіше зробилося. І ніде ж

нікогісінько. Оно тільки дроти гудуть. Ач понапиналися, як не

перервуться. Один, два, три,чотири... Чотири дроти. А гудуть, наче їх

сто або тища ціла. І кожен по-свойому: товстий —товстенько, тонкий

—тоненько... А солома на санях і собі підпрягається: сичить, їжиться

од морозу і лущиться усередині —злягається... О, мишка писнула!

Мабуть, з навильником укинув. Он кому тепло та добро! І їсти є що

там колосочок невим’ятий знайде, там зернятко з мишію... Хлам-хлам-хлам —уже й не голодна...

Їде в місто. Дурна... Чим ти там ласуватимеш? Це тобі не в стозі!

Ну, їдь, про мене...

— Гей, мурі!

Інтересно, що дід на вечерю поставить? Ну, там —борщу, сала,

каші молошної... Чи то пак ми в головихи таке їли! От набалакав:

борщу, сала —то ж ми в головихи таке їли! А в діда —побачимо. Мо’,

вони сьогодні холодчику наварили: як-не-як, чоловік соломи привезе.

71

От якби холодцю! Або ні, не треба холодцю. З холоду й на холод —ні.

Краще, якби... Що —якби? Он ди’: розперезався! Може, діда і вдома

немає, а я вже зазіхаю...

Оце так припікає! Бички аж інеєм взялися. Треба ще за сани

сховатись, абощо.

— Соб ідіть!

Оттобі й заховався! Тільки притулився до соломи, а сани як

забіжать та в намет мене як пошпурять! Ото тобі, чуєш, і заховався...

І навіщо я проти ночі вирушив? Удень хоч мороз усівся був, а зараз і

дихнути не дає.

Тільки отак проказав собі, аж гульк —вже йвітру немає, і солома

перестала шарудіти —у вуличку в’ їхали. А бички, видно ж, почули, бо

зупинилися.

— Гей, бички, вже дома! —поганяю та за налигач, та батіжком

цьвох —аж іній з холок посипався.

Ну от ми й добилися.

Вуличка до діда вузенька, занесена снігом врівні з тинами. На

заметах —світло з вікон лежить, дими з бовдурів сивіють у садках. І

пахнуть. Від кожної хати —різним. Як дроти в полі гули по-різному,

так і дими з бовдурів пахнуть всяк своїм: то кулешем, то оладками

гаряченькими, то нерозбереш і чим.

А вдіда не топиться. Видно, вже й вечерю налаштували, соломки

виглядають.

— Цабе, цабе! — вигукую напроти дідового двору хрипко й

зморено: хай лишень ночують, як я підбився вдорозі і в що мені їхня