class="book">художня

майстерність у відтворенні їхніх вчинків, емоцій — це те, чим

найбільше приваблюють читача твори Григора Тютюнника, надаючи

його слову цінності тривалої, неперехідної. Той, кого він зображує,

правдивий

кожним

своїм

жестом,

психологічною

деталлю,

найкоротшою

реплікою,

поглядом,

виразом

обличчя.

Діалоги

Тютюнникових героїв вражають саме природністю, влучністю,

бездоганною достовірністю. І внутрішнє життя їхнє викликає нашу

довіру теж саме цими незрівнянними для художника якостями —

правдивістю й природністю розвитку думки, повною відповідністю

почуття тій чи іншій життєвій ситуації.

Живописець правди — в такий спосіб можна визначити і творчі

принципи письменника, і весь лад його душі, а відтак і його стиль,

позначений справді яскравою індивідуальністю.

Художній живопис Григора Тютюнника виникав на ґрунті

народного життя, звідси письменник черпав прикметні риси своїх

героїв, сюжети й багатство мови. Він увесь із життя. Якось не

8

уявляється мені Григір у ролі, скажімо, курортника або нудьгуючого

туриста на перетоптаних маршрутах, зате як легко уява малює його

десь у вибої у товаристві шахтарів, або на фермі серед жартливих

полтавських дівчат, чи в сільському клубі, де цей чубатий леґінь нічим

би й не виділився з-поміж смаглявих хлопців-механізаторів, своїх

земляків. Повертаючись після полтавського літа до Києва, був щораз

помітно збадьорений, привозив яке-небудь рідкісне, виловлене з

живої народної мови слівце, почувалося, що чимось наснажений, з

гарними, видно, людьми були в нього зустрічі та розмови десь у дорозі

чи біля рибальського вогнища на Ворсклі або на Пслі.

Він любив товариство, любив людей мужніх, веселих, і сам був

таким, внутрішня мужність його, здавалось, не має меж, та, мабуть,

тільки сам він знав, як легко його ранити, яка буває незахищена

перед болем ця нібито нічому й не піддатна душа.

А ще він любив слово (це ж так видно з його оповідань!), любив

його, як голос рідної землі, як поклик материзни, як те, що заповідано

тобі від глибини віків, адже кожна мова — до джерело творчої

духовності, це той запас генетичної сили й краси, що його народ

передає тобі, своєму синові, щоб ти був, щоб по став німим,

безголосим.

Думаючи зараз про книги, що їх нам залишив Григір Тютюнник (а

все це були збірки переважно оповідань), я що раз переконуюсь у

тому, як багато можна сказати про життя, про свій час навіть на

кількох сторіночках, якщо все в них художньо доцільне, містке,

значне, якщо явлений з-під пера рядок наснажений правдою, живою

образністю, якщо мовлене слово дихає щирістю й силою почуття. Тоді

й так звана «мала проза» стає прозою великою і створені нею

характери можуть ставати в ряд із образами романними.

Глибиною, значністю задуму й філігранною відточеністю форми —

цим насамперед виділяється класичне оповідання, і ці ж якості

притаманні найкращим сучасним оповіданням багатонаціональної

радянської літератури, в якій заслужено утвердилось ім’я Григора

Тютюнника. У творах його пульсує гаряча кров сьогодення, тим-то

вони здобувають щодалі ширшу популярність, виходять у перекладах

на братні мови народів Радянського Союзу, охоче їх перекладають

також і в країнах соціалістичної співдружності.

Григорові Тютюннику було властиве винятково серйозне ставлення

до своєї праці. Він ніс у літературу лише те, що вважав для людей

украй необхідним, те, що побачив у житті своїм зірким і проникливим

поглядом. Це був письменник, чиїх нових оповідань ми завжди

ждали, бо знаходили в його творах живі пристрасті, сучасні

характери, самобутні, колоритні, що поставали справді як художні

відкриття.

9

Пригадується останнє побачення з Григором Тютюнником.

Пізнього зимового вечора зайшов він до мене додому після щойно

проведеної

зустрічі

з

читачами.

Був

письменник

незвично

схвильований, збуджений, розповідав, як гарно зустрічали його

слухачі — вчителі та студенти, признався, яке це дивовижне і вдячне

почуття, коли настає мить духовного єднання з аудиторією. Залишив

мені своє читане на вечорі оповідання, воно звалося «Три зозулі з

поклоном»...

Не кожному з тих, хто пише, вдається здобути визнання

сучасників. Не все з читаного залишає глибокий слід у серцях людей.

Григір Тютюнник прийшов до читачів своїх чесно, надійно, надовго.

Прийшов, щоб не розлучатися.

ОЛЕСЬ ГОНЧАР.

10

Оповідання

11

ЗАВ’ЯЗЬ

— Куди це ти, парубче, наджигурився? — питають з полу дід

Лаврін і прикахикують насмішкувато, наче й справді щось про мене

знають. А що в тім такого, що я нову сорочку нап’яв і кібчика на

голові прислинив,— може, я на збори піду?

У хаті споночіло так, що й цвілі по кутках не видно, і шибки

посиніли, мов на грозу. А під полом біліє картопля: ключки

повикидала, в землю проситься.

Пора мені вирушати.

Беру на косинчику пляшечку одеколону, поливаю носовик і

помічаю, як на дідовій щоці ворушиться оте чорненьке дупельце, що

хворий зуб колись викрутив: сміються. В’їдливі — страх! І я знаю чого.

Тож було, як вечір настане, то вони й починають: про те, як їм у

австрійському полоні жилося, які пироги там печуть та як гарно з-під

корів вичищають.