байдуже: папироску в зуби і на бруствер! Ну-ка, кричить, братци, хто
мне огня принесьоть?! А шрапнелі кругом —як джмелі гудуть. Хто ж
піде на вірну смерть? А я пішов. Викресав швиденько вогню і теж на
бруствер: пожалуста, ваше благородіє! Ще й під козирьок узяв. А
вони: отето орьол! От тібє і хохол! На первую степень представляю! І
другого дня —до генерала мене... Ти, конєшно, етого не поймйош, бо
не представлявся. А мені оце й досі не віриться: чи це я, чи не я! Фі-гі-гі-гі...»
Герасим так вишкірився з-під вусів і так скрипуче-дурнувато
засміявся, як би то й не він був, а сам Маркіян. Поминальники, що
сиділи поблизу, весело реготнули, але, згадавши, де вони й навіщо
зібралися, ніяково заозирались і хутенько потягнулися до чарок.
—Нехай же йому земля пухкенькою буде,—сказала котрась
молодиця і скорботно зітхнула.
—Авжеж,—погодився Герасим.—Хіба я що? Це так, згадалося на
гріх...
Грицько Мантачечка, що досі сидів мовчки, мружачи на людей
швидкі розумні очі, одкашлявся, аби привернути до себе увагу, і
сказав:
— Порядок він любив, що там балакать... За це з ним і
руководителі ручкалися і вповноважені. Чули, що голова на похороні
казав —«безкомпромісний»? О! Ото воно і є — порядочок. Ну раз таки
й він, покійний, не влучив. Кхе... Якось за Махна пішли ми з ним на
базар. Я —товару на чоботи купить, а Маркіян —«подивлюся, що
воно за люди, оті махновці, кажуть, що в них порядки інтересні».
Приходимо в Зіньків, а тамвійська —курці ніде клюнути, І ні
одного пішого. Все на конях та натачанках. Ну, думаю, тут
102
побазаруєш. Тут би якось позатиннюназад вибратися, додому. А
Маркіян: «Ходім, оно біляолійниці народ товпиться, мо’там збори
якісь»,—і туди. До зборів же вінстрах охочий був, та щеяк дадуть
виступити —квит! Пішов. Дивлюся, вже порядкує: руками розмахує,
кричить, вуса наїжилися... Підходжу й собі —аж там грабіж: той олію
в цебро цідить, той соняшниковим зерням пазуху натовкує, той
макуху котить. А сусіда мій уже за поли когось водить. «Куди
прешся,—кричить,—у чергу стань! А чи порядку не знаєш!» Воно б,
може, й нічого, обійшлося, та тут, на лихо, візьми й нагодися двоє
махновців кінних. Один такий, як оце я, миршавенький, а другий
мордатий, шия —хоч обіддя гни. «Хто здєсь порядок наводить?» —
питає і товаришеві своєму підморгує. А Маркіян вуса пальцем підбив,
оскиркється: «Я, ваше благородіє!» —«Угу,—каже мордатий.—Ну-ка,
йди сюди... Фамилія? Так-с... Значить, ти порядку хочеш? А ти знаєш
те, рожа немитая, що ми анархія? Що ми за свободу, за повний
безпорядок то їсть, кров свою проливаєм?» Та як оперіщить його
канчуком уздовж спини, як оперіщить! Народ регоче, стовпився. «Так
його, так!» —підзуджують. Звісно, який наш брат мужик: одного
б’ють, а десять радіє, що не їх!..
Кинувся я до того морданя: пустіть, кажу, чоловіка, він же хотів як
краще. Ледве впросив...
Тоді вже, як за Зіньків вийшли, кажу Маркіянові: на ‘кого біса ти
туди ліз? А він: «Хіба ж я знав, що в них такі порядки, щоб за порядок
бить?!»
І знову реготала компанія, тепер уже не озираючись ні на Стеху,
що примостилася на лежанці перепочити —молодші кухарки
поралися біля столів самі,— ні на Маркіянових родичів, що й собі,
підпивши, потайки усміхалися і вже непроти були утнути пісні, аж
докихтось із них таки не втримався й почав своєї, хутірської:
За лєсом, за дремучим
ізбушка стояла-а-а,
а в єтой, у ізбушкі,
там вдовушка і’жила-а-а...
На нього дехто з тверезіших зацитькав був, боячись, що пісня про
вдовушку лише розтроюдить Стешине горе, однак Стеха сказала: «Хай
співають люди, якщо вже потягло»,—і люди заспівали одностайніше,
злагодженіше, геть віддаючи себе пісні й приємній підсвідомій радості
з того, що вони живі, що їх ждуть натоплені хати, жінки, чоловіки,
діти, що хуга вляглася і зійшов місяць, тождодому буде видно йти...
Скажи, скажи, хазяєчка,
скаких ти пор вдова-а-а?
Вдовая з того года,
як почалась і’война-а-а...
103
Стеха схилилася на подушку і тихо заплакала, згадавши
найстарших своїх синів, котрих забрала у неї війна,—один згоріву
танку під Кіровоградом, а другий поліг десь на чужині, під якимось
німецьким селищем з такою трудною і довгою назвою, що вона ніяк
не могла вимовити.
Потім поминальники співали й вигопкували про Гандзю-цяцю,
Гандзю-птицю, Гандзю —гарну молодицю, а Стеха бачила перед
собою тоді ще молодого, кароокого, з лихоманковим блиском в очах
Маркіяна...
Ось він швендяє по двору, сердито смикаючи себе за вуса, і гукає
їй на грядки: «Ти знов кролям трави вкинула? А я тобі що казав? У
книжці оно прописують: хай калієву сіль лижуть, тоді шкурки линять
не будуть».
«Еге ж,—сміється вона, підтримуючи рукою великий під фартухом
живіт (саме з третім, Павлом, ходила),—якби я твоєї книжки слухала,
то вже усі видохли б, а так ще двійко зосталося!..»
А ось він виступає на зборах у колгоспній конторі —веселий,
збуджений, під вусами молодо зуби блищать:
«Якщо, товариші, райком і лічно товариш голова Кривобік
вимагають від нас активної вивозки фікаліюна поля, то ми й по цих
показниках повинні випередити «Червоний партизан»! І якщо
правління не проти, я,