перед тим, яквирушати на кладовище, виголосив тим часом коротку

промову:

— Товариші!Сьогодні ми мо’на ска’ть навікипрощаємося з нашим

дорогим Маркіяном Гнатовичем,людиною чесною, роботящою і

безкомпромісного, що касалосяінтересів усіх нас разом узятих, і яким

всі ми його знали, мо’на ска’ть, щодня. Так що прощавайте, Маркіяне

Гнатовичу, і пробачте, що ховаємо вас отак без нічого... Та воно хоч

би й були хлопці, то втаку лиху годину хтозна чи й заграли б.

Потім усе було так, як завжди буває: домовину забили, спустили на

двох шматках полотна в яму, люди вкинули по грудці мерзлої землі й

почали розходитися —де молодші, а старші жінки та чоловіки, котрі

свого часу співали на криласі, збилися в гурточок, щоб затишніше

було, і заспівали «Вєчную память»...

На обід ішли купками, залишаючи на снігу жовті од глини сліди, й

потихеньку гомоніли між собою про покійного.

— Бач, як воно виходить,—казав Грицько Мантачечка, колишній

мірошник і Маркіянів приятель,—був чоловік, і немає чоловіка...

— Всі ми колись туди одчалимо...

—Еге, якби він не такий чесний був, то ще б жив та жив...

—Або не такий дурний...

—Хе-хе... Та й то таке!

—І вам ото не гріх?

—А чого —гріх? Хіба неправда?

—Казав покійний батюшка Терлецький: не суди ближнього, а

ушедшего й поготів.

—Та хто ж судить...

Надвечір хуга втихла, хмари на заході почервоніли, сніг стужавів і

гостро заблищав, а повітря стало таким прозорим, що було далеко

видно голі, де-не-де листочок, дерева понад шляхом, низькі, вже

понадбирані скирти соломи в полі та синюваті сніги на чіткому, немов

одрізаному від неба обрії. Та сумна і велична синювата далечінь

навернула Маркіянових односельців до думки про власну смерть, і

розмова про небіжчика якось сама собою увірвалася.

100

***

Доки люди були на кладовищі, кухарки вже встигли прибрати в

хаті, розставили столи, позичені у сусідів,—той вищий, той нижчий,

той накритий клейонкою, той скатертиною,—поклали вздовж них

холодні знадвір’я дошки, бо лав та ослонів на всіх не ставало, і

почався обід.

По першій чарці поминальники (тут були переважно ті, хто колись

разом із Маркіяном та Стехою починали празнувати свою молодість)

розмовляли тихо і співали «божественних»: «Упокой, спасє»;», «Плачу і

ридаю» і зособливим почуттям —«Со духі праведнимі скончавшуся»...

У хаті було душно від натопленої печі, що аж поруділа і

потріскалася в коминах, а ще від тісноти, горілки й гарячих страв.

Люди, випивши по другій (а хто молодший та ласий на дурику, то й по

третій), повеселішали, розсілися купками і почали, кожна купка на

свій лад, згадувати покійника.

Говорили одночасно в усіх кінцях столу, то було годі дослухатися,

хто, як і про що саме говорить, отже оповідачі не дуже турбувалися

про те, простить їх Бог чи не простить, а казали про небіжчика, що

думали.

— Памлятаю,—гомонів до найближчих сусідів сивий, давно не

стрижений (бо зима!) Герасим Ковтюх,—як повертався я в

шістнадцятому з германської. Діло восени було, десь отак після

спасівки. Вийшов я удосвіта за Полтаву, думка така —на вечір

додому доб’ юся. То й іду собі, на ноги налягаю. Вже й Шведську

могилу поминув, уже мені й Побиванку

1

ось-ось буде видно. Коли чую:

гукає хтось позаду. Озирнувся —аж воно Маркіян. При формі й при

Георгії і рука на перев’ язі. Теж одвоювався, знацця... Мені ж ото в

шістнадцятому оцю клешню зробило,—Герасим показав слухачам

правицю, на котрій замість п’яти було тільки два пальці —великий і

мізинний.—Підходить ближче, дивлюся, а в нього на одному чоботі

острог, а на другому залізяка якась ремінцями до халяви

присупонена. Таке, сказати б, як тертушка, тільки дірки більші.

Поздоровкалися ми, звісно, обнялися. Йдемо, про се, про те гомонимо:

хто де воював, що кому з домівки прописували та що воно далі буде...

За балачкою незчулися, як і день минув. Уже й краї наші почалися.

Гарно так доокруж, господи... А тут ще й місяць зійшов. Садками,

пашницею всякою пахне (кіп ще не звозили) —одне слово, нашими

землями. І тихо як у вусі. Тільки залізяка ота Маркіянова брязь-брязь,

туп-дзень... Я й питаю: що воно в тебе ото за чортівня на чоботі? По-1

Побиванка —хутір під Полтавою.

101

хорошому так, не те, щоб під’юдити хотів. А він як розсердиться, як

скипить... «Какая така чортівня? —сливе кричить.—Ти що, устава не

знаєш? Какой же з тіб’я солдат був! А вуставі що сказано —їздовому

конной артилерії полагаєццаімєть шпору на лєвом, коренном, сапогє і

защитную решотку —на правом, подкоренном,штоб подкоренная

лошадь неповредила йому ноги. Добрав?» Та, кажу, чом не добрати...

Тільки на лиху годину його, оте брязкало, втаку далечінь теліпать?

Скинув би, причепивдругий острог і —козак козаком! А він: «Що я,

порядку не знаю?! Сказано в уставі: не положено —умри, но не

поруш!»

Ет, думаю, з тобою зв’яжись. Та й завів балачку про Георгія: коли,

питаю, і за віщо дали, та яка степень —я в цих орденах, ні в

тодішніх, ні в теперішніх, і досі ні бе ні ме. Тут мого Маркіяна як

підмінили: одійшов ураз, повеселішав і, таке сказати б, аж

загордував. «Це, каже, мене прапорщик Піткевич представили...

Одчаюга були їхнє благородіє! Як крикнуть, бувало, «бат-таррея!», то