від того плоду... Я тоді й млина невідчиняй, бо куди там молоти —
рамена пообламувало б ураз. Геройський вітер був!»
«Е ні, непам’ятаю... Я тоді у Полтаву на зльот їздив. От коли б ти
побачив та почув, що там робилося!..—Маркіян швидко забігав
пальцями по сорочці на впалих грудях, а щоки йому взялися
нетривким хворобливим рум’янцем.—Духова музика... Оплески... Все
обласне керівництво виступало... І мені тоді слово дали... А ночували в
готелі... Патефони, їжа —яка хочеш... Порядок, порядок...» —і
замовк, хрипко одхекуючись.
А другого дня його не стало.
***
Перейшло вже далеко за північ. Компанія заморилася пити, їсти й
веселитися, до того ж чоловіки за віщось побилися в сінях, так що їх
ледве розтягли,—і поминальники почали розходитися по домівках,
провалюючись у глибокому снігу, і вже ніхто не думав про Маркіяна,
а кожен лаяв себе, що так довго засидівся.
106
Лише Грицько Мантачечка, колишній мірошник і Маркіянів
приятель, йдучи додому повз кладовище, зупинився напроти
одинокої, чорної могили, зняв шапку і п’ яно проварнякав: «А що,
порядок треба знать? Хе! От тобі й порядок!..»