www.ukrclassic.com.ua – Електронна бібліотека української літератури

Григір Тютюнник

СМЕРТЬ КАВАЛЕРА

І

Їгорко почув крізь сон, як заторохтіли дошки на полу, потім по

долівці зачовгали босі материні ноги —і враз прокинувся. В хаті

стояв густий передсвітанковий морок, вікна понамерзали за ніч так,

що їх і не видно було. Тільки в одній шибці, од затишку, мерехтіла

кругленька просинювата дучка. Крізь неї миготіла знадвору поколота

на блискітки зоря.

— Ач, які ведмеді понакручувало,—сказала мати і почала хекати в

шибку. Дучка поширшала, впустила до хати ще одну зірочку.—

Вставай, Їгоре, бо вже таке, як сіріє.

Їгорко заворочався на лежанці, обмацав черінь, вгадуючи по ній:

пора підводитись чи ні. Черінь уже зовсім вичахла, як і завжди перед

світом, з-під рядна давко пахло сухим глиняним порохом івивітреною

сажею. Пора.

Доки мати засвічувала бликуна й торохтіла заслінкоюбіля

припічка, лаштуючи снідання, Їгорко ще трохи належував, по-дитячому склавши долоні між коліньми і голосно дихаючи в пазуху,

щоб востаннє зігрітися на дорогу. Потім пригадав новину й остаточно

розбуркався.

—А до нас, мамо, нового замполіта прислали,—похвалився,

натягаючи на худенькі плечі пожмакану гімнастерку захисного

кольору.—Герой Радянського Союзу! Прямо з фронту. Директор

кажуть про нього: наш кавалер...

—Он як! —здивувалася Пріська.—Герой, та ще, бач, і молодий...

—Та ні, мамо, кавалер —це хто має високу нагороду.

Пріська висипала в полумисок залишки вчорашніх галушок. Разом

з юшечкою з гирунчика випала синя картоплина і дві галушечки

долівчаного кольору.

—То, може, вас тепер ігодуватимуть краще, раз герой?

— Та казали хлопці —приваркагустіша буде, ахто’на...

Їгорко присів до столу підснідувати. Одколупнув шматочок

картоплини, з’їв галушку і, піймавши в ложку кілька жовтогарячих

олійних скалок, запив юшечкою.

—А це, мамо, вам, бо я ж в училищі ще раз поснідаю, —сказав,

одсуваючи миску насеред столу. І, може, тому; що галушки були

холодні, а од вікна в спину Їгоркові студило, голос у нього тремтів.

—Давайте мені взувачку.

Пріська зняла з припічка зашкарублі черевики, понадівані на

дровинячки, пару великих онуч з лантушини і цілий жмут цупких, як

дріт, зав’язок. Їгорко порозкладав те причандалля на лаві окремими

купками і заходився взуватись. Спочатку понатягав старі безп’яті

шкарпетки так, щоб не виглядала боса нога і ніде не мулило, тоді

обгорнув онучі поверх черевиків і обмотузував їх обривками —

тугенько, щоб дорогою не перев’ язувати. Головне, добитися хоч до

півдороги. Потому онучі обмерзнуть, залуб’яніють і вже не

розмотаються аж до міста. А там їх все одно треба знімати, бо така

взувачка не по формі.

—Бач, який ти несміливий...—зітхнула мати, допомагаючи

Їгоркові зашнуруватись. —І ботинків тобі не перепало... В тата пішов.

53

Він, мабуть, і загинув, козак, того, що отак десь чогось не посмів.

Спритніші повертались...

—Ботинки, мамо, давали тільки сиротам з патронату, —одказав

Їгорко.

—А шапку?..

Їгорко часто закліпав очима й одвернувся в куток.

По хаті гасали протяги, розгойдували язичок бликунового світла,

тому тіні у покутках дихали, мов живі.

На шапку Їгоркові справді не пощастило: велика попалась та ще й з

печаткою майже на лобі: «БУ». В інших хлопців теж були печатки, але

ж не спереду, а збоку десь або на підкладці.

Тепер як тільки Їгорко потикався увечері до сільбуду, Васюта

Скорик, теж ремісник, обіймаючи дівчаток —обов’язково двох зразу,

—починав усім підморгувати й приспівувать:

Ой дайте мені,

що думали дати,—

чорної кожушини

шапку налатати...

Дівчатка падали зо сміху, аж в’юнилися у Васютиних обіймах, а він

тим часом обмацував їхні стегна. (Васюта був старостою групи і носив

новеньку офіцерську шапку боа печатки).

— Дай йому впику! радили Їгоркові старші нарубки і теж сміялися,

бо знали, що він Скорика не подужає.

Їгорко йне сікався битися. Тулився мовчки десь у кутку, ховаючи в

темряві нетак себе, як шапку зпечаткою...

А разтаки невтерпів. Підійшов до Васюти впритул і сказав:

— Ти... Чуєш? Ти... недражнись... Мо’,в цій шапці нашого тата

вбито... Чув? Д-дурак! —І знов повернувся в куток.

Одначе з того часу до сільбуду більше не ходив і перестав забігати

вранці до Васюти, щоб разом добиватися до містечка.

...У когось на кутку заспівав півень. Спочатку весело, хвацько, але

десь на півноті похлинувся морозом і засокорив по-квочачому.

Їгорко, запнутий під шапку старою материною хусткою, в сірій

шинелі, підперезаний брезентовою ременякою, припав до шибки.

Надворі було поночі, але Їгорко знав, що то тільки так видається після

бликунчика, а насправді вже розвидняється. Он і велика зірка вже

низько —блищить, гострими скалками пострілює на всі боки. А вікна

потихеньку гудуть од вітру, наче під ними хтось дратву насмолює...

—Ну то я піду, мамо, бо ще на сніданок спізнюся.

—Ти ж там слухай майстра, Їгоре, —сказала Пріська, виряджаючи

Їгорка до сіней.—І вчителів слухай. Усіх. Та лице гляди не приморозь,

бо сьогодні тобі проти вітру буде...

54

—Та вже ж, —пообіцяв Їгорко, переступаючи гостренький намет

під