Тоді, так само бокасуючи головою, щоб націлити око в карту, а ще
щоб заховати лукаву усмішку, нахиляється над столом Сергуня.
— Та диви, справді бубновий... А мені здалося —червовий... Ну що
ж, тоді забрав. Твоя взяла.
Бувало й навпаки —Сергуня ловив Помазана.
—Підожди! Чого це в тебе зосталася одна карта, а в мене дві?
Сьомаку червову де дів?
—Яку сьомаку? —хрипить Помазан і закашлюється, щоб
продумати, як викрутитися.—Я ж тобі її ходив, пам’ятаєш? Ти ж її
побив!
—Коли побив?! —закипає Чабан і бичиться з-під густої чорної
брови на Помазана.—Чим побив?!
—Ну, подивись в одбой...
І, притулившись вухом до вуха, вони перемацують кожну карту в
«одбої», а червова сьомака лежить у Помазана в кишені.
— Н-ну? Де вона? Кажи?! —високим, як нап’ята струна, голосом
кричить Сергуня, і молоденькі півні на пташнику вторять йому
підхриплими альтами.
— Де, де! —теж ніби починає сердитися Помазан.— Мо’, під стіл
упала. Якби ж ти відкидав по-людськи, а то — швирг, швирг...
Чабан зопалу, гнівний, як вогонь, пірнає під стіл, а Помазан тим
часом вихоплює з кишені сьомаку і швидко ховає вколоду...
242
Отаке: не гра, а балощі. Самі ж потім і сміються, признавшись
один одному, коли і як шахраювали.
Так би воно й далі велося, якби одної зимової ночі —мороз тоді лід
на річці колов, і там гухкало, як у грозу,—не забився до сторожки
хлопчина, студент із Харкова. Він ішов од большака до матері на
сусідній хутір, вдягнений, як про теплу осінь: у легенькому пальтечку,
капелюшку та хромовеньких черевичках. «По картоплю!» —сказав
хлопчини, насилу розтуляючи для усмішки одубілі губи.
Одігрівшись коло буржуйки, вінтеж пристав до гри, швидко, до
того ж суворо дотримуючись черги, навішавобом дядькампо шість
«погонів», нареготівїм повні вуха, підкріпився сторожівськоювечерею
—печеною картоплею з сіллю, тоді сказав:
— Карти —буза. Неінтелектуальна гра. Себто дурна. В шахи треба
грати. Да. Якщо хочете, навчу.
Знайшли йому шахи в конторі. Студент розставив фігури і
показав, котра як ходить:
— Оце —знайомий вам з дитинства кінь. Він ходить і б’є літерою
«Ге». Ось так: хоп-хоп-хоп-хоп —і вже загрожує королю, отому
найвищому дядькові. Кінь —фігура швидка і агресивна. Тура горне
поперед себе і в обидва боки по прямій, як бульдозер або танк. Це
фігура потужна. Ферзь, оця красуня в короні —вона зветься ще
королевою,—фігура всевладна і всемогутня, як і всяка, жінка, це ви
відчули на своїй шкурі...—Тут Сергуня і Олекса зареготіли,
блиснувши вгору до лампочки скляними очима, і подумали кожен сам
собі: розумний, чортяка, все знає! Вони поставали коліньми на
табуретки, злягли грудьми на стіл і старанно, часом тамуючи дух,
стежили за меткими студентовими пальцями, що владно переставляли
фігури з місця на місце.—А оці хлопці називаються офіцерами. Вони
ходять навкосипо одній чітко визначеній лінії, як і належить людям
військовим. Тепер про найголовнішу персону —короля. Місія, тобто
завдання короля у грі майже паразитське, бо він майже нічого не
робить, а дбає лише про свою шкуру —або тікає, або затуляє себе
іншими фігурами. Король —це тільки зачіпка до гри. Коли інші
фігури не вистояли, тоді й королю гаплик. Ось дивіться: «Шах
королю!» Куди йому діватися? Нікуди. Все. Мат! Тільки не той, що ви
вживаєте і в скруту, і з дурного ума, а —безвихідь.—При сих
студентових словах сторожі так реготнули, що цигарковий дим у
сторожці гойднувся поміж стінами.— Ну, а пішак як пішак,—
хлопчина зітхнув.—Пішак —людина проста, як от ми з вами. І мета у
нас в усіх проста: пішакові —пересуватися з клітинки на клітинку
вперед, ваша —стерегти колективне добро, моя —набрати чемодан
картоплі, щоб і далі набиратися знань. Пішак б’є в обидва боки
навкоси і тільки зблизька, коли супротивника можна дістати
кулаком...
243
Прощаючись, студент подякував за тепло та хліб-сіль і вже від
дверей, зпорожнім чемоданом у руці, сказав:
— Прошу не забувати, що шахи —гра маршалів. А маршали
бриються щодня.—Олекса і Сергуня мацнулися пальцями за неголені
щоки, а студент помовчав, усміхаючись, і поринув у густобілу
морозяну хвилю, що кругло вкотилася в сторожку.
—Отакестерво, ба?! —вигукнув Сергуня.—Навішало погонів,
наїлося, зогрілося, ще й виздрастувало.
—Вчений. Це тобі не шуточка,—прохрипів Помазан.
Тижнів зо два після тої ночі вони, чисто виголені і вдягнені —під
маршалів! —у нові куфайки та картузи, совали фігури по шахівниці,
перекрикуючи один одного в тютюновому диму й чаду —завчали те,
що розказував студент:
— Куди ж ти ото коня втулив?! Буквою «Ги» —? забув?
— А це хіба не «Ги»?! Дивись: хоп... хоп...
І таки набили руку: заграли.
Отоді йпочалася біда...
...Коли Сергуня повернувся від ферми, Помазануже прибрав у
сторожці, розставив шахи на шахівниці й сидів над ними, пильним
оком адмірала Нельсона вивчаючи поле майбутньої битви.
— Ну,—сказав він до Сергуні,—почали, чи що?
Чабан ревнивооглядав шахівницю, ніби Помазан устиг її зурочити,
намовити проти нього, Сергуні, поки він обходив ферми, але фігури
стояли, як фігури: дерев’яно-байдужі. Помазанбрав два пішаки,
білого й чорного, ховав руки за спину і довгенько держав їх там,
перекладаючи пішаків зі жмені в жменю, потім зненацька (се теж
була тактика!) тицькав Сергуні ледь не під самісінького носа два
кулачиська:
— Вибирай.
Чабан якийсь час вагався, переводячи погляд з одного кулака на
другий, кілька разів піднімав руку, щоб ляснути долонею по правому